— Так і вбити можна! Аліса підхопилася:
— Паш ко, тобі боляче?
— Ще б пак, щуро'щи прокляті. Ти, Алісо, як хочеш, але я повертаюся в човен і беру курс нагору.
Насправді він, звичайно, нікуди від Аліси не рушить, проте принижень Пашка терпіти не міг.
— Пашка, ах! — сказала Аліса Рину. — У-ух, хороший!
— Ні, — відгукнувся Рин. — Він грубий!
— Грубий! Грубий! Грубий! — закричала решта во-лоханів.
Аліса обернулась і простягла Пашці шматок м'яса.
— Не треба, — гордо мовив він. — У мене в човні смажена курка є.
Але м'ясо зжував, як оком змигнути.
Підійшли дві дикі волохаті жінки, вони стали мацати Алісине волосся, гладити шкарубкими пальцями її обличчя. Аліса терпіла, хоч і було страшнувато.
— Аліса, — тут, Аліса, — кус-кус завжди, — повідомив Рин.
— Ні, — відповіла Аліса. — Дякую за гостинність, але у нас тут справа.
Здалеку почулися голоси. Вони наближалися.
Волохані поквапилися туди, де тьмяно світили смолоскипи. Невдовзі до вогнища підійшла ще одна група підземних жителів. Вони тягли за собою велику волохату тушу. Морда була ощирена, гострі зуби ощирені — це ж ведмідь! Велетенський чорний ведмідь!
— Оце так здобич! — вигукнув Пашка.
— А ти казав — щури, — дорікнула Аліса.
— Але щурів вони теж їдять, даю слово, — мовив Пашка.
Жінки збіглися до ведмедя, почали кам'яними шкребачками здирати з нього шкуру.
Головний мисливець, сивий, кульгавий, порослий шерстю так, що сам скидався на ведмедя, сів до вогнища і, подивившись на гостей, спитав у Рина, хто такі?
Рин став пояснювати, більше жестами, аніж словами.
— Я попрошусь із ними на полювання, — сказав Пашка. — 3 моїм ножем я для них знахідка.
— Цього ще бракувало, — розсердилась Аліса. — Нам пора йти.
— Ні, — заперечив Рин. — Кус-кус свіжий ведмідь.
— Він має слушність, — мовив Пашка. — Печерного ведмедя ми ще не куштували.
Мисливці біля вогнища заходилися співати. Співали вони журливо, поволі й одноманітно, а замість приспіву хором рикали.
' — Аліса із-відти? — запитав Рин, показуючи нагору.
— Так, — відповіла Аліса.
— Я — із-відти, — сказав Рин, — але...— Він шукав слів, яких у нього в мові було зовсім небагато.
— Давно? — спитала Аліса.
— Ой, так! — промовив дикун.
Він почав показувати руками, як давно, і в міру того, як він розповідав, Аліса зрозуміла, що мова жестів стає їй дедалі доступнішою. А з того, як Пашка, який сидів поруч, притакував Ринові, стало ясно, що й Пашка все розуміє.
Багато-багато років тому, — показав Рин, ніхто не пам'ятає скільки, плем'я його жило на Землі, нагорі, де сонце й гарне полювання. Та потім прийшли інші люди, схожі на Алісу й на Пашку, зовсім без волосся, була війна, багатьох волохатих убили, і ті, хто лишився, сховались у печерах. Але безволосі люди дісталися й до печер. Тому волохаті пішли глибше під землю, аж поки забралися так глибоко, що й забули шлях назад.
— Ви ж неандертальці! — збагнув Пашка.
— Неа — що? — спитав Рин.
— Пашко, — докірливо мовила Аліса, — як же Рин може знати слово, яке придумали зовсім недавно?
— А я гадав, шо вони самі себе так називали, — сказав Пашка.
— А нагору не хочеться? — поцікавилася Аліса, вона теж допомагала жестами, і Рин її відразу зрозумів.
— Страшно, — відповів Рин. — Тому що безволосі люди нас уб'ють.
— Ні! — обурився Пашка. — Безволосі нікого не вбивають. Вони цивілізовані, вони опанували природу і літають у космос.
Рин Пашку не зрозумів, але всміхнувся.
— Ти ж бачиш, — зауважила Аліса. — Ми не хочемо зла.
— Ви — інша річ, — відповів Рин. — Ти хороша. Ти так схожа на жінку, яка потрапила до нас давнодавно, коли Рин був маленький. Вона прийшла згори і залишилася жити у мисливців. Рин її дуже любив.
— Напевно, теж заблукала, — висловив здогад Пашка.
— Я покажу, — сказав Рин.
Він повів гостей всередину низької печери, де зупинився перед гладенькою стінкою, на якій було чимало малюнків крейдою.
— Дивися, — мовив Рин.
На стіні був портрет жінки з довгим білим волоссям. Портрет цей був приблизний, ніби його малювала п'ятирічна дитина. Отож угадати, хто намальований, було неможливо.
— Дивися! — Пашка бігав уздовж стіни і розглядав малюнки. — Це мамонт! А оце шаблезубий тигр! Вони тут водяться?
— Зовсім мало залишилося, — відповів Рин. — Кус-кус ні. Далі ходи.
— Либонь, коли неандертальці ховалися тут від стародавніх мисливців, — сказала Аліса, — то й інші тварини тих часів теж стали ховатися в печерах.
— Він кус-кус що? — запитала Аліса, показуючи на мамонта.
Молода жінка, що несла смолоскип, нагнулася і підняла з підлоги білясту ганчірку.
Аліса побачила, що це білий лишайник. Отже, тут є підземні рослини, які ніколи не бачили світла.
— Рин — кус-кус ні, — мовив мисливець, і це означало, що лишайники не годяться людям у їжу.
— Ого! — вигукнув Пашка. — Що ми бачимо!
На стіні був зображений справжній дракон, довкола якого, немовби для масштабу, були намальовані маленькі чоловічки зі списами.
— Бійка, — пояснив Рин. — Багато кус-кус, але
бух!
І Алісі стало ясно, що в такому драконі багато м'яса і він — бажана здобич для неандертальців, та, на жаль, полювання на нього дуже небезпечне, і чимало хто гине під час нього.
І щоб Аліса в цьому не мала сумніву, Рин показав на чоловічка, який лежав біля ніг дракона.
— Амба! — мовив він.
Пашка, не відриваючись, дивився на дракона, й Аліса зрозуміла, що тепер він не поїде назад доти, доки не знайде й не вб'є у чесному бою підземне чудовисько.
— Май на увазі, — сказала Аліса. — Якщо дракони тут і збереглися, то їх треба негайно занести до Червоної книги і оберігати як зіницю ока.
— Гаразд, — згодився Пашка. — Одного ми з тобою вколошкаємо, а решту будемо оберігати як зіницю ока.
— А хто малював усе оце? — запитала Аліса.
— Рин! — мисливець ударив себе кулаком у груди, і звук вийшов такий гулкий, що печерою покотилася луна.
Жінка підняла з підлоги шматочок крейди, Рин жестом звелів Алісі стати до стіни, притиснувшись спиною, і швидко обвів її крейдою, потім наказав відійти і показав на Алісин силует на стіні, дуже пишаючись своєю майстерністю.
— Так кожен може, — озвався Пашка, — теж мені, художник!
Але цим Ринова робота не скінчилася. Поглянувши на Алісу, він повернувся до свого малюка й намалював два кружальця на місці очей, потім вертикальну смужку — ніс і горизонтальну — рот. Відтак