ЯВА ТРЕТЯ Луїза Міллер входить з книгою в руці. Ті, що й були.
Л у ї з а (кладе книгу, підходить до Міллгра і потискує йому руку). Доброго ранку, любий тату!
Міллер (тепло). Гаразд, Луїзо. Я радію, що ти не забуваєш про свого творця. Будь завжди такою, і його рука підтримуватиме тебе.
Л у ї з а. О! Я велика грішниця, тату... Був він тут, мамо? Дружина. Хто, моя дитино?
Луїза. Ах, я забула, що крім нього ще є люди... У мене в толові так порожньо... Його тут не було? Вальтера?
Міллер (сумно і серйозно). А я гадав, що моя Луїза лишила це ім'я в церкві?
Луїза (деякий час остовпіло дивиться на нього). Я розумію вас, тату, відчуваю ножа, яким ви проймаєте моє сумління; але вже пізно. Немає в мені колишньої побожності, тату. Небо і 'Фердінанд шматують мою скривавлену душу, і я боюсь... я боюся... (Після паузи.) Але ж ні, любий тату! Коли, захопившись картиною, ми забуваємо про митця, то це найвища для нього похвала. Хіба, тату, не приємно богові, коли я навіть менше думаю про нього, радіючи з найкращого його створіння?
Міллер (опускається безсило на стільця). От маєте! Ось наслідки читання безбожних книжок!
Луїза (підходить неспокійно до вікна). Де ж він тепер? Шляхетні панночки його бачать, чують. А я — жалюгідна, забута дівчина. (Лякається своїх слів і кидається до батька.) Але ні, ні, пробачте мені. Я не нарікаю на свою долю. Я хочу лише трохи думати про нього... адже це не коштує нічого. Цю краплину життя... якби я могла видихнути її легким лагідним вітерцем, щоб освіжити йому обличчя... Ця квіточка юності... якби вона була фіалкою, і він наступив би на-неї, щоб вона могла умерти під його ногою! Мені й цього, тату, було б досить. Коли комашка гріється в сонячному промінні, чи ж може горде, величне сонце за це її карати?
Міллер (зворушений, схиляється на спинку стільця і затуляє обличчя руками). Слухай, Луїзо. Решту мого життя віддав би я за те, щоб ти ніколи не бачила майора.
Луїза (злякано). Що ви сказали? Що?.. Ні, ви не те думаєте, мій любий тату. Хіба ви не знаєте, що Фердінанд — мій, що його для мене створено, мені на радість дано отцем люблячих. (Стоїть замислившись.) Коли я побачила його вперше (ожив-ляючись) і кров мені ударила в лице, жвавіше забилося серце, кожне биття його промовляло, кожен подих шепотів: це він... І моє серце луною відгукнулося й підтвердило: це він! І цілий світ звучав для мене цими словами і радів разом зі мною. Тоді... о, тоді в моїй душі почався перший ранок. Тисячі юних почувань розвинулися в моєму серці, як квіти на землі-матінці, коли настає весна. Я не бачила більше світу, проте, здається, він ніколи ще не був таким прекрасним. Я зовсім забула про бога, а проте ще ніколи я так його не любила.
Міллер (швидко підходить до неї, пригортає її до своїх грудей). Луїзо, дорога, чудова дитино! Візьми мою стару, одрях-лу голову... візьми все, все! Але майора... бог мені свідок... я тобі не можу дати. (Виходить.)
Луїза. Тату, та я й не хочу його тепер. Це така мізерна росинка часу... сама мрія про Фердінанда жагуче її вип'є. Я зрікаюся його в цьому житті. Але тоді, мамо, коли впадуть бар'єри нерівності, коли злетить з нас ненависне лушпиння суспільного стану, коли люди будуть тільки людьми... я не принесу з собою нічого, крім моєї невинності. Але ж батько часто говорив, що коли прийде господь, коштовності і пишні титули подешевшають, а серця в ціні піднімуться. Я тоді стану багатою. Там сльози зарахуються за тріумфи, а прекрасні думки — за предків. Я буду тоді знатною, мамо. Чим же він тоді буде кращий за свою дівчину?
Дружина (схоплюється). Луїзо! Майор! Він перестрибує через паркан. Де б мені сховатися?
Луїза (починає тремтіти). Залишіться, мамо.
Дружина. Мій боже! Який я маю вигляд. Мені соромно! Я не насмілюсь так показатися його милості. (Виходить.)
ЯВА ЧЕТВЕРТА
Фердінанд фон-Вальтер. Луїза. Він кидається до неї. Вона опускається, бліда й знесилена, в крісло. Він зупиняється перед нею. Вони якийсь час мовчки дивляться одне на одного. Пауза.
Фердінанд. Ти зблідла, Луїзо?
Луїза (підводиться і припадає до його грудей). Це нічого! Нічого! Адже ти зі мною. Все минулось!
Фердінанд (бере її руку; підносячи до уст). Чи кохає ще мене моя Луїза? Моє серце таке, як і вчора, чи й твоє таке ж? Я прилетів сюди подивитися, чи ти весела, щоб піти звідси таким же... Але ти сумна!
Л у ї з а. Ні, ні, мій коханий.
Фердінанд. Скажи мені правду! Ти невесела! Я бачу наскрізь твою душу, прозору, як цей діамант чистої води. (Показує на свого персня.) Тут не може з'явитися жодної плями, якої б я не помітив, не промайне на цьому обличчі жодна думка, якої б я не побачив. Що з тобою? Скажи швидше! Коли я знаю, що це дзеркало ясне, то нема для мене жодної хмарки над світом! Що тебе смутить?
Луїза (дивиться на нього деякий час мовчки і значуще; потім з тугою). Фердінанде! Коли б ти знав, як приємно простій дівчині пізнавати себе в твоїх словах!
Фердінанд. Що таке? (Здивовано.) Луїзо, слухай! Звідки в тебе такі думки? Ти — моя Луїза! Хто сказав тобі, що ти мусиш бути ще чимось іншим? Бачиш, невірна, яка ти холодна до мене? Коли б ти всією душею любила мене, чи був би в тебе час для таких порівнянь? Якщо я біля тебе, мій розум тане в одному твоєму погляді; коли я сам — в одній мрії про тебе; а ти здатна ще міркувати, кохаючи? Соромся! Кожну мить, що ти її витрачаєш на цю скорботу, вкрадено у твого милого.
Луїза (бере його за руку і хитає головою). Ти хочеш приспати мене, Фердінанде, хочеш одвести мої очі від безодні, в яку я, напевно, провалюсь. Я дивлюся в майбутнє... голос слави... твої наміри... твій батько... моя нікчемність. (Злякавшись своїх слів, раптом кидає його руку.) Фердінанде! Меч висить наді мною і тобою! Нас розлучать!
Фердінанд. Нас розлучать! (Схоплюється.) Звідки в тебе це передчуття, Луїзо? Нас розлучать?.. Хто може розірвати союз двох сердець або роз'єднати звуки одного акорду?.. Я дворянин. Подумай, що старіше: документ про моє дворянство чи визначення безмежного всесвіту? Хіба мій герб важить більше, ніж письмена неба в очах Луїзи: ця жінка існує для цього чоловіка! Я син президента. Тим краще. Що ж, як не любов, може полегшити мені тягар проклять, які впадуть на мене через те, що батько мій грабує країну?