Президент. Ви думаєте? Вибачте! Я досі не знав, що для вас важливіше бути людиною бездоганної репутації, ніж впливовою людиною. Облишмо це!
Гофмаршал. Будьте ж розсудливі, бароне! Ви не так мене зрозуміли.
Президент (холодно). Ні, ні! Ви маєте цілковиту рацію. Мені вже й самому набридло. Я вмиваю руки. Цьому фон-Боку я побажаю щастя як прем'єр-міністрові. Світ широкий. Я вимагатиму в герцога відставки.
Гофмаршал. А я?.. Вам добре балакати, вам! Ви людина освічена! А я, mon dieu! Чим буду я тоді, коли його світлість мене увільнить?
Президент. Позавчорашнім каламбуром! Торішньою модою!
Гофмаршал. Я заклинаю вас, дорогий, золотий! Викиньте цю думку! Адже я на все готовий!
Президент. Чи згодні ви дати ваше ім'я для rendezvous *, що його вам запропонує листовно ота Міллер?
Гофмаршал. Бог з вами, я згоден!
Президент. І загубити того листа там, де він має потра-, пити майорові на очі?
Гофмаршал. Наприклад, на параді я його ніби ненароком улущу разом з хусточкою до носа.
Президент. І фігурувати в ролі її коханця перед майором?
Гофмаршал. Mort de ma vie 2. Я вже його вмию! Я зіпсую цьому нахабному хлопчиськові смак до моїх амурів!
Президент. То й гаразд! Листа буде написано сьогодні ж. Ви мусите надвечір зайти сюди ще раз, взяти його і домовитися зі мною про вашу роль.
Гофмаршал. Як тільки я зроблю шістнадцять візитів найважливішого значення. Отже, даруйте, бо я негайно рушаю! (Іде.)
Президент (дзвонить). Я покладаюся на вашу спритність, маршале.
Гофмаршал (кричить, оглядаючись). Ах, mon dieu! Ви ж мене знаєте!
ЯВА ТРЕТЯ Президент і Вурм.
Вурм. Скрипаля і його дружину щасливо й без галасу заарештовано. Чи не бажаєте, ваша вельможність, прочитати тепер листа?
Президент (прочитавши). Чудово! Чудово, секретарю! І маршал клюнув! Від такої отрути і найкраще здоров'я на гнійну проказу переведеться. Ну, мерщій з пропозиціями до батька, а потім, по гарячому, до дочки!
Розходяться у різні боки.
1 Побачення (франц.).
2 Хай начувається! Дослівно — смерть моєму життю (франц.).
ЯВА ЧЕТВЕРТА
Кімната в господі Міллера. Луїза і Фердінанд.
Луїза. Перестань, прошу тебе! Я не вірю більше в щасливі дні. Усі мої надії зникли.
Фердінанд. А мої зросли! Мій батько розлючений; мій батько використає проти нас усяку зброю! Він примусить мене стати жорстоким сином! Я не ручуся більше за мій синівський обов'язок! Шаленство й розпач вирвуть у мене чорну таємницю того вбивства, яке він учинив. Син віддасть батька катові до рук... Це найбільша небезпека... І потрібна була найбільша небезпека, щоб моє кохання зважилось на велетенський стрибок... Слухай, Луїзо! Думка, велика й смілива, як моя пристрасть, тісниться мені в душу... Ти, Луїзо, і я, і кохання! Хіба не міститься в цьому колі все небо? Чи тобі ще потрібне щось четверте?
Луїза. Перестань! Годі! Я блідну від того, що ти хочеш сказати.
Фердінанд. Ми вже нічого більше не прагнемо від світу, навіщо ж нам випрошувати його похвали? Навіщо рискувати там, де ми нічого не виграємо, а можемо все втратити? Хіба ці очі не сяятимуть так само ніжно, відбиваючись у Рейні, чи в Ельбі, чи то в Балтійському морі? Моя вітчизна там, де любить мене Луїза! Сліди твоїх ніг у дикій піщаній пустелі дорожчі для мене за старий собор на моїй батьківщині. Чи нам бракуватиме пишноти міста? Де б не були ми, Луїзо, сонце буде сходити і заходити,— видовище, перед яким блідне найсміливіша фантазія митця! Ми більше не служитимемо богові в кожній церкві, але ніч огорне нас натхненним тремтінням, мінливий місяць закликатиме до каяття і побожний храм зірок молитиметься разом з нами! Хіба нас можуть стомити любовні розмови? Усмішка моєї Луїзи — це тема на століття, а поки я досліджу одну її сльозину, закінчиться й сон мого життя!
Луїза. Ніби ти не маєш інших обов'язків, крім твого кохання?
Фердінанд (обнімаючи її). Твій спокій — найсвятіший з них!
Луїза (дуже серйозно). Тоді замовкни і залиш мене. У мене батько, в якого нічого немає, крім єдиної дочки,— йому незабаром шістдесят років, і його не мине президентова помста...
Фердінанд (перебиває її). Він поїде з нами. А тому не заперечуй більше, моя люба! Я піду оберну мої коштовності на гроші, позичу ще на ім'я мого батька. Не гріх розбійника грабувати,— хіба його скарби не кровні гроші вітчизни? Рівно о першій годині ночі сюди під'їде екіпаж. Ви сядете в нього! Ми втечемо!
Луїза. А прокляття твого батька полетить нам навздогін. Прокляття, необачний, яке навіть від убивці завжди справджується, яке чує небесна помста, хоч би його вимовив і злодій на тортурах! Воно, мов примара, нещадно переслідуватиме нас, утікачів, од моря до моря!.. Ні, мій коханий! Якщо тільки злочин може зберегти тебе для мене, то в мене ще вистачить сили тебе втратити.
Фердінанд (стоїть нерухомо; похмуро). Справді?
Луїза. Втратити!.. О, безмежно жахлива ця думка! Така страхітлива, що може зламати безсмертний дух і погасити яскраві рум'янці радощів на щоках... Фердінанде! Тебе втратити! Але ж втрачають лише те, чим володіли, а твоє серце належить твоєму станові. Мої прагнення були блюзнірством, і, з жахом, я зрікаюся їх.
Фердінанд (з перекривленим обличчям, кусаючи нижню губу). Ти зрікаєшся їх?
Луїза. Ні! Глянь на мене, любий Вальтере! Не скрегочи так зубами. Іди! Дозволь мені тепер оживити моїм прикладом твою умираючу мужність. Дозволь мені стати героїнею в цю мить — знову подарувати батькові втікача-сина, відмовитись від союзу, який похитнув би підвалини громадянства і зруйнував загальний вічний порядок. Я злочинниця, я леліяла зухвалі, безглузді бажання. Моє нещастя буде мені карою, — лиши ж мені тепер хоч приємну, втішливу оману, що це моя жертва. Невже ти позбавиш мене цієї насолоди?
Фердінанд неуважно, в нестямі бере скрипку і пробує на ній заграти. Раптом рве струни, розбиває інструмент об підлогу і вибухає голосним
сміхом.
Луїза. Вальтере! Боже праведний! Що це таке? Візьми себе в руки!.. Більше мужності, це ж хвилина розлуки! В тебе є серце, любий Вальтере! Я з н а ю його! Гаряче, як життя, твоє кохання, і безмежне воно, як сама безконечність. Подаруй його шляхетній і гіднішій, і вона не заздритиме навіть найщас-ливішій жінці. (Стримуючи сльози.) Мене ти більше не повинен бачити,— наївна, обдурена дівчина виплаче своє горе на самоті, її сльози нікого не засмутять. Порожнє й мертве моє майбутнє... А проте іноді я вдихатиму аромат зів'ялого букета минулого. (Відвернувши обличчя, подає йому тремтячу руку.) Прощайте, пане фон-Вальтере!