У доктора Люціуса Лютца аж витяглося обличчя, поки він слухав цей монолог; уся розмова була йому неприємна, і, власне, тут годилося б, як він гадав, щось заперечити старому, його злісним висновкам, але той був, зрештою, хворий і, хвалити Бога, вже на пенсії. Тож погамовуючи своє роздратування, він сказав Бер-лахові, що йому, на жаль, вже треба йти, бо в нього, мовляв, о дванадцятій — засідання з керівниками комісії у справах бідних.
— Керівництво цієї комісії теж має більше роботи з поліцією, ніж з міністерством фінансів, тут щось не так,— зауважив на це комісар, і Лютц знову злякався найгіршого, однак, ніби зрозумівши його думки, Берлах заговорив зовсім про інше:
— Ви можете негайно зробити мені послугу, бо я ж хворий і ні до чого вже не придатний?
— Охоче зроблю,— пообіцяв Лютц.
— Бачите, докторе, йдеться про одну довідку. Я, так би мовити, приватним способом дечим зацікавився і розважаюсь отут у ліжку криміналістичними комбінаціями. Трясе цап бороду, бо звик до цього змолоду. І ось в одному номері часопису "Лайф" я знаходжу знімок лікаря-есесівця з концтабору Штутгоф, його прізвище Нееле. Довідайтеся якось, чи він ще у в'язниці, або що з ним сталося. У нас же е міжнародна поліція для таких випадків, яка нам нічого не коштує, відколи СС оголошено злочинницькою організацією.
Лютц усе собі занотував.
Він здивувався цій забаганці старого, однак пообіцяв про все довідатися.
А тоді попрощався з хворим.
— Прощавайте й одужуйте,— сказав він, трясучи комісарові руку.— Ще нинішнього вечора постараюся передати вам деякі відомості, а тоді комбінуйте собі, скільки душа забажає. Блаттер теж прийшов зі мною, він хотів би вас привітати.
Потім до палати зайшов великий, товстий Блаттер, а Лютц зник.
— Привіт, Блаттер,— сказав Берлах поліцейському, який часто був його шофером,— радий тебе бачити.
— Я теж радий,— мовив Блаттер.— Нам дуже вас бракує, пане комісар. Усім бракує.
— Що ж, Блаттер, тепер на моє місце прийде Рет-лісбергер і заспіває вам іншої, уявляю собі,— відповів старий.
— Шкода,— сказав поліцейський,— я ж, здається, нічого такого й не сказав, а Ретлісбергеру, напевно, буде вигідно, якщо ви раптом одужаєте!
— Блаттер, ти знаєш, мабуть, на околиці букіністичну крамницю, що належить білобородому євреєві Фай-тельбаху? — запитав Берлах.
Блаттер кивнув:
— Отой з поштовими марками у вітрині, яких ніхто не купує.
— Тоді піди туди ще сьогодні по обіді й скажи Фай-тельбахові, хай він передасть мені в Салем "Гулліверові мандри". Це остання послуга, про яку я тебе прошу.
— Книжку про карликів і велетнів? — здивувався поліцейський.
Берлах засміявся:
— Бачиш, Блатте^ я дуже люблю казки!
Щось зловісне почулося поліцейському в тім сміхові, та він не зважився перепитати.
ХИЖКА
Лютц дав розпорядження подзвонити в лікарню ввечері ще тої ж середи. Гунгертобель саме сидів біля ліжка свого друга, а що мав невдовзі оперувати, то попросив принести йому чашку кави; він хотів трохи скористатися нагодою, щоб у лікарні тримати Берлаха "при собі". Та ось задзеленчав телефон і урвав їхню розмову.
Берлах узяв трубку й уважно слухав. За хвилину він сказав:
— Це добре, Фавр, пришліть мені ще й цей матеріал,— і повісив трубку.— Нееле мертвий,— сказав він.
— Хвалити бога! — вигукнув Гунгертобель.— Це нам треба відзначити,— й запалив свою "Літл роуз оф Суматра".— Сестра це побачить, бо прийде, мабуть, не скоро.
— Уже в обід їй це не сподобалося,— мовив Берлах.— Та я послався на тебе, а вона сказала, що це на тебе схоже.
— Коли ж помер той Нееле? — спитав лікар.
— У сорок п'ятому, десятого серпня. Він наклав на себе руки у якомусь гамбурзькому готелі, випив отруту, як згодом з'ясувалося,— відповів комісар.
—— Бачиш,— кивнув Гунгертобель,— тепер рештки твоєї підозри як у воду впали.
Берлах закліпав очима, дивлячись услід пасемкам диму, які Гунгертобель, розкошуючи сигарою, випускав із рота у вигляді кілець і спіралі.
— Нічого так не важко втопити, як підозру, бо ніщо так легко не виринає знову,— озвався він нарешті.
— Комісаре, ви невиправний,— засміявся Гунгертобель, що сприймав це все, як невинний жарт.
— Це перша чеснота криміналіста,— відповів старий, а потім спитав: — Самуелю, ти був із Емменбергером у дружніх стосунках?
— Ні,— відказав Гунгертобель,— зроду не був, і наскільки мені відомо, ніхто з нас, що разом із Емменбергером вчилися, з* ним не дружив. Я знову й знову пригадував той випадок зі знімком у часописі "Лайф", Гансе, і хочу тобі сказати, чому мені здалося, ніби той недолюдок в подобі лікаря СС — Емменбергер; ти, певно, теж замислювався над цим. На тому знімку багато й не побачиш, а похибку, очевидно, можна пояснити чимось іншим, а не схожістю, яка, безперечно, між ними е. Я вже давно не думав про ту подію не тільки тому, що вона сталася так давно, а скоріше через її жорстокість, ми полюбляємо забувати події, які нам не до вподоби. Я колись бачив, Гансе, як Емменбергер робив операцію без наркозу, і тоді мені здалося, що така сцена могла б відбутися тільки в пеклі, якби те пекло існувало.
— Воно існує,— спокійно відповів Берлах.— Отже, колись Емменбергер уже щось таке робив?
— Бачиш,— сказав лікар,— тоді не було іншої ради, а бідолаха, якому зроблено ту операцію, живе ще й досі. Як ти його побачиш, то він клястиметься всіма святими, що Емменбергер — гаспид, але це несправедливо, бо якби не Емменбергер, то йому б не жити. Та, щиро кажучи, я можу його зрозуміти. Це було жахливо.
— А як же воно сталося? — нетерпляче спитав Берлах.
Гунгертобель востаннє сьорбнув із своєї чашки й ще раз змушений був запалити "Літл роуз".
— Якщо чесно,— почав він,— то чаклунством це не було. В усіх професіях, і в нашій теж, чаклунства взагалі не буває. Для операції потрібно було небагато: скла-даний ножик і мужність, та ще звичайно, знання анатомії. Але хто з нас, молодих студентів, міг тоді похвалитись украй необхідним самовладанням?
Ми, п'ятеро студентів-медиків, спустилися з Кінталя до альпійського масиву Блюмліз; куди ми намірялися далі йти, не можу згадати, я зроду не був справжнім альпіністом, та ще й погано знав географію. Мабуть, це було десь у 1908 році, в липні, стояло жарке літо, це я Добре пам'ятаю. Переночували ми в хижі на гірському пасовищі. Цікаво, що мені передовсім закарбувалася в пам'яті та хижа. Вона й досі мені часом сниться, і я, обливаючись потом, зриваюся зі сну, але тоді я не думаю про те, що там в ній сталося. Не відрізнялася вона, очевидно, від інших альпійських хиж, які протягом усієї зими стоять пустками, а те страхіття — то лиш витвір м°єї уяви.