Комісар спробував був підвестися, але немічно упав на постіль.
Ще кілька разів змайнули в повітрі його руки, а далі він знову лежав нерухомо.
Лікарка вийняла портсигар і взяла звідти сигарету. Здавалося, все це їй було байдуже. ✓
— Я не хочу, щоб у моїй палаті палили,— сказав Берлах тихо, але рішуче.
— Вікно заґратоване,— відповіла лікарка й головою показала туди,— де за залізними гратами лив дощ.— Навряд чи ви можете тут щось наказувати.
Тоді вона обернулася до старого й стояла тепер перед його ліжком, засунувши руки в кишені халата.
— Інсулін,— пояснила вона, спогорда глянувши на нього. — Шеф провів з вами інсулінотерапію. Це його метод.
Вона засміялася.
— Чи не хочете ви його заарештувати?
— Емменбергер убив одного німецького лікаря на прізвище Нееле, до того ж він оперував людей без наркозу,— холодно сказав Берлах. Він відчував, що мусить схилити лікарку на свій бік.
Він рішуче зважився іти на все.'
— Він іще багато чого наробив, наш доктор,— відказала лікарка.
— Ви це знаєте?!
— Звичайно.
— Ви знаєте, що Емменбергер під прізвищем Нееле був табірним лікарем у Штутгофі? — гарячково спитав комісар.
— Звичайно.
— Ви також визнаєте, що він убив Нееле?
— А чому б ні?
Отак зненацька Берлах знайшов підтвердження своїй підозрі, цій жахливій, начебто безглуздій підозрі, яку він вичитав із старої фотокартки та з того, як зблід Гунгертобель, і яку всі ці нескінченні дні він носив із собою, ніби страшний тягар. Він стомлено поглянув на вікно. По ґратах раз у раз скочувалися сріблясті краплини води. Як він прагнув дожити до тієї миті, коли з'ясує цю справу! Так він прагнув хіба що спокою.
— Коли ви все знаєте,— сказав він,— то теж винні у злочинах.
Голос його звучав стомлено й скорботно.
Лікарка мовчала і так пильно дивилася на нього, що її мовчання збентежило його. Вона закасала собі правий рукав. На передпліччі, глибоко в тілі, виднівся випалений номер, як у худобини.
— Може, мені ще й спину вам показати? — спитала вона.
— Ви були в концентраційному таборі? — приголомшено вигукнув комісар, утупився в лікарку і, спершись на праву руку, з зусиллям трохи підвівся.
— Едіт Марлок, в'язень 4466 табору смерті Штутгоф, Що біля Данціга.
Голос її лунав холодно й ледве чутно. Старий знову повалився на подушки. Він кляв свою хворобу, свою немічність і безпорадність.
— Я була комуністкою,— сказала вона й обсмикнула рукав.
— А як же ви змогли вижити в таборі?
— Простісінька річ,— відповіла вона й так байдуже витримала його погляд, ніби вже ніщо не могло її схвилювати, жодне людське почуття й жодна доля, хоч би яка вона була жахлива. — Я стала Емменбергеровою коханкою.
— Та це неможливо,— вихопилось у комісара. Вона здивовано глянула на нього.
— Кат змилувався над сукою, що майже конала,— садзала вона нарешті.— Шанс стати коханкою лікаря СС у таборі Штутгоф випадав небагатьом жінкам. Кожен шлях до порятунку добрий. Тепер ви теж усе спробуєте, аби тільки вибратись із "Зонненштайна".
Він тремтів, ніби в лихоманці, але втретє спробував підвестися.
— Ви й тепер його коханка?
— Звичайно. Чому б ні?
— Та ви ж нездатні на таке. Емменбергер — чудовисько.— кричав Берлах.— Ви ж були комуністкою, ви ж мали якісь переконання!
— Авжеж, мала,— сказала вона спокійно.— Я була переконана, що оцю жалюгідну штуку із каменю й глини, яка обертається навколо сонця, оцю нашу землю, треба любити, що наш обов'язок — в ім'я Розуму допомогти людству вибратися із злиднів і звільнитися від експлуатації. Моя віра не була пустою фразою. А коли владу захопив маляр поштових листівок, отой із кумедними вусиками й химерним чубчиком, як це пишуть у спеціальній літературі про злочини,— якими він відразу почав займатися, я утекла в країну, в яку вірила, як і всі комуністи. Я втекла до нашої доброчесної матінки, до гідної пошани Радянської країни. О, в мене були переконання, і я протиставляла їх усьому світові. Мене, як і вас, комісаре, сповнювала рішучість боротися зі злом до останнього подиху життя.
— Ми не маємо права відступатися від цієї боротьби,— тихо заперечив їй Берлах, який вже знову, дубіючи з холоду, лежав у подушках.
— Тоді, будьте ласкаві, погляньте у дзеркало, що он угорі над вами,— наказала вона.
— Я вже бачив,— відповів старий, боязко відвертаючи погляд від стелі.
Вона засміялася.
— Гарний кістяк шкірить вам зуби, еге ж?! А ще вдав із себе комісара кримінальної поліції міста Берна! Наша теза про боротьбу зі злом, яка не повинна припинятися ніколи, ні за яких обставин й ні за яких умов, слушна хіба що в безповітряному просторі або, що власне, одне і те ж, на письмовому столі; однак не на планеті, якою ми шалено летимо крізь всесвіт, ніби відьми на мітлі. Віра моя була велика, настільки велика, що я не впала у розпач, коли зіткнулась із злиденним життям російського народу, з відчаєм цієї великої країни, яка, здавалося, не здатна була виправдувати будь-яке насильство й обожнювала лише свободу духу. Коли росіяни поганяли мене по своїх тюрмах, не знати навіщо переводячи з одного табору до іншого, без суду й слідства, я ще не мала сумніву, що й без цього не обійтися у великому задумі історії. Коли було підписано той горезвісний пакт, який уклали пан Сталін із паном Птлером, я усвідомлювала його необхідність, бо йшлося ж про те, щоб зберегти велику батьківщину комунізму. Та коли якось уранці після кількатижневих поневірянь у холодному вагоні, де звичайно возять худобу (мене везли з Сибіру) російські солдати серед зими сорокового року перегнали мене разом із багатьма обідраними людьми через хиткий дерев'яний міст, під яким, несучи з собою крижини і дерево, мляво текла брудна ріка, й коли нас на тому березі зустріли чорні постаті СС, що виринули з ранковога туману, я збагнула те зрадництво, яке чинилося, не лише стосовно нас, Богом забутих нещасних сіром, що тепер уже пленталися у напрямку Штутгофа, ні, але й щодо ідеї самого комунізму, який може мати одну-сдину мету, якщо він заодно з ідеєю любові до ближнього й людяності. Але тепер я вже перейшла через міст, комісаре, назавжди перейшла через, той чорний, хиткий місток, під яким тече Буг (так зветься той Стікс). Тепер я знаю, як створена людина — з нею можна робити все, що тільки заманеться якомусь володареві чи якомусь Емменберге-рові на догоду своїм примхам і своїм теоріям; з уст людини можна вибити будь-яке зізнання, бо людська воля обмежена, а кількість тортур безмежна. Покинь надію всяк, хто сюди входить! Я покинула надію. Бо немає сенсу боронитися й боротися за кращий світ. Людина сама накликає на себе пекло, плекає його в своїх думках і втілює своїми вчинками. Скрізь одне й те ж саме, У Штутгофі й ось тут у "Зонненштайні", одна й та сама моторошна мелодія, що похмурими акордами лунає з безодні людської душі. Якщо табір під Данцігом був пеклом для євреїв, християн і комуністів, то ось ця лікарня, посеред славного Цюріха, це пекло для багатіїв.