Підозра

Страница 2 из 30

Фридрих Дюрренматт

— У Чілі, у Чілі,— повторив Берлах. "Це якийсь небезпечний приспів, він заважає міркувати,— подумав він,— Самуель каже правду, підозра — це щось страшне, вона від диявола".

— Ніщо так не псує людину, як підозра,— провадив він далі,— це я точно знаю, і я часто кляв свій фах. До цього не варто опускатися. Але в нас вже закралася підозра, і це ти вселив її в мене. Я охоче віддам її тобі назад, друже, якщо й ти позбудешся своєї підозри, але ти такий, що вже не звільнишся від неї.

Гунгертобель сів біля ліжка старого. Він безпорадно дивився на комісара. Скісні промені сонця падали крізь штори в палату. Надворі був гарний день, як часто траплялося цієї м'якої зими.

— Я не можу,— сказав, нарешті, лікар, ніби звертаючись до тиші, що запала в кімнаті.— Не можу. Хай мені бог допоможе здихатися цієї підозри. Я знаю того чоловіка надто добре. З ним разом вчився, і двічі він був моїм заступником. То він на цьому знімку. Післяопераційний рубець на скроні теж є. Я знаю той рубець, я сам оперував Емменбергера.

Гунгертобель зняв з носа окуляри й поклав їх у праву верхню кишеню. Потім витер собі з чола піт.

— Емменбергер? — за хвильку спокійно спитав, комісар.— Це його прізвище?

— Отже, я його назвав,— схвильовано відповів Гунгертобель.— Фріц Емменбергер.

— Лікар?

— Лікар.

— І живе у Швейцарії?

— Він — власник клініки "Зонненштайн", що на Цю-ріхбергу,— пояснив лікар.— У тридцять другому він переїхав до Німеччини, а потім — до Чілі. У сорок п'ятому повернувся і прийняв клініку. Одну із найдорожчих лікарень Швейцарії,— тихенько додав він.

— Тільки для багатих?

— Тільки для найбагатших.

— Він — справжній науковець, Самуелю? — запитав комісар.

Гунгертобель завагався.

— На це питання важко відповісти,— сказав він.— Колись Емменбергер був добрий науковець, та хтозна, чи він ним і зостався. хИого методи праці нам можуть видатися сумнівними. Про гормони, на яких він спеціалізувався, ми "знаємо ще занадто мало. До того ж, у всіх галузях, де розгортається наукова діяльність, завжди вештається усякий набрід. Часом в одній особі поєднується науковець і шарлатан. Емменбергера люблять його пацієнти, а чого ще треба лікареві, Гансе? Вони вірять у нього, як у бога. Мені здається, це найважливіше для таких багатих пацієнтів, для яких і хвороба — вияв розкоші; без віри нічого не вийде; тим більше з гормонами. Таким, власне, чином він домагається успіхів, пошани і грошей. Ми ще називаємо його багатим дядечком...

Гунгертобель раптом урвав свою розповідь, ніби каючись, що назвав прізвисько Емменбергера.

— Багатий дядечко... А чому? — спитав Берлах.

— Клініка раз у раз одержує у спадок маєтність багатих пацієнтів,— відповів Гунгертобель, явно картаю-чися докорами сумління.— Там це стало майже модою.

— І ви, лікарі, це зауважили! — посміхнувся комісар. Обидва трохи помовчали. У тиші відчувалося щось

недомовлене, а Гунгертобель саме цього й боявся.

— Ти не маєш права думати те, що зараз думаєш,— сказав він, раптом жахнувшись.

— Я думаю саме те, про що й ти думаєш,— спокійно відповів комісар.— Будьмо щирими. Хай наші думки й злочинні, та не треба їх боятися. Тільки якщо ми погодимо їх з власним сумлінням, то врешті зможемо їх перевірити, а коли виявиться, що ми помиляємося, то позбудемося їх. Що ж ми зараз думаємо, Самуелю? Ми думаємо: тими методами, яких він навчився в концентраційному таборі Штутгоф, Емменбергер змушує своїх

4*

99

пацієнтів заповідати йому свою маєтність, а тоді їх умертвляє.

— Ні! — вигукнув Гунгертобель, гарячково блиснувши очима.— Ні!

Він безпорадно втупився в Берлаха.

— Ми не маємо права цього думати! Ми ж не звірі! — крикнув він знов і, підвівшись, збуджено заходив туди й назад по палаті, від стіни до вікна, од вікна до ліжка.

— Боже мій,— застогнав лікар,— немає нічого жахливішого за цю годину.

— Підозра,— озвався з ліжка старий, а потім невблаганно повторив знову: — Підозра!

Гунгертобель зупинився біля Берлахового ліжка.

— Забудьмо цю розмову, Гансе,— сказав він.— Ми розпустилися. Звісно, часом дехто любить вигадувати всякі варіанти. А це ніколи до добра не доводить. Не сушімо собі більше голови Емменбергером. Що більше я дивлюся на цей знімок, то менше ці чоловіки здаються мені схожими один на одного, і я не вигадую. Він був у Чілі, а не у Штутгофі, і тому наша підозра не має ніяких підстав.

— У Чілі, у Чілі,— проказав Берлах, і очі в нього жадібно засвітилися, ніби старий шукав нової пригоди. Він потягся, а тоді знов уже лежав нерухомо й розслаблено, заклавши за голову руки.

— Тобі треба йти до пацієнтів, Самуелю,— сказав він за мить.— Вони вже чекають. Не хочу тебе довше затримувати. Забудьмо про нашу розмову, так буде найкраще, ти правду кажеш.

Коли Гунгертобель від дверей іще раз недовірливо обернувся до хворого, той уже спав.

АЛІБІ

Наступного ранку о пів на восьму Гунгертобель застав старого після сніданку за читанням міської газети, і той здивувався, побачивши, що лікар прийшов раніше, ніж завжди, адже Берлах мав звичку о цій порі ще трохи поспати або принаймні подрімати, заклавши за голову руки. Лікареві здалося, що комісар був бадьоріший ніж напередодні, в його очах ніби знову світилася його колишня життєва сила.

— Як справи? — привітався Гунгертобель із хворим.

— Передчуваю подув ранкового вітру,— загадково відповів той.

— Сьогодні я зайшов до тебе раніше, і, власне, не через службовий обов'язок,— сказав Гунгертобель, підійшовши до ліжка.— Я лише на мить, ось приніс тобі цілу купу медичних газет: "Швейцарський медичний тижневик", французьку газету та передовсім, оскільки ти знаєш і англійську, різні номери "Ланцета", це відомий англійський медичний часопис.

— Дуже мило з твого боку гадати, що я цікавлюся подібними речами,— відповів Берлах, не відриваючи очей від газети,— але я не певен, що ці статті справді мене захоплять. Ти ж знаєш, я не дуже люблю медицину.

Гунгертобель засміявся:

— І це каже людина, якій ми допомогли?

— Власне,— сказав Берлах,— лиха від цього не збільшиться.

— Що ж ти там читаєш у міській газеті? — зацікавився Гунгертобель.

— Рекламу поштових марок,— пояснив старий. Лікар похитав головою: