Шприц у Емменбергеровій руці вже був націлений на старого.
— Ви — хитрий психолог, — посміхнувся лікар.— Правда, я хотів цією залою справити на вас сильне враження. Страх — то необхідний засіб. Однак перш ніж я візьмуся за свою справу, послухаймо про вашу до кінця. Що ви збираєтесь робити далі? Я аж тремчу з цікавості. Переслідуваний не знає, що ви його переслідуєте, принаймні, це ваші власні слова.
— Він запідозрює, але точно не знає, а це ще небезпечніше для нього,— відповів Берлах.— Він знає, що я в Швейцарії й що я шукаю якогось воєнного злочинця. Він вгамовуватиме свою підозру й увесь час запевнятиме себе, що я шукаю когось іншого, а не його. Бо, майстерно провівши деякі заходи, він застрахував себе і, шукаючи порятунку, втік зі світу жахливих злочинів сюди, до Швейцарії, звичайно, під чужим прізвищем. Це — велика таємниця. Але в найтемніших закутках своєї душі він, очевидно, здогадується, що я шукаю саме його, а не когось іншого, саме його. Тож його проймає страх, тим більший страх, чим неймовірнішим йому здається, що я шукаю його, тоді як я, докторе, лежу в своєму ліжку в цій лікарні недужий, зовсім немічний. Він замовк.
Емменбергер здивовано, майже співчутливо глянув на нього, спокійно тримаючи в руці шприц.
— Маю великий сумнів щодо вашого успіху,— холодно сказав він.— Але бажаю вам щастя.
— Він сконає зі страху,— незворушно відповів старий.
Емменбергер повільно поклав шприц на маленький стіл із скла й металу, що стояв біля каталки. Ось він лежав, той шприц, підступний, гострий. Емменбергер стояв, нахилившись трохи вперед.
— Ви такої думки? — спитав нарешті.— І вірите в це? — Його вузенькі очі за окулярами майже непомітно примружилися. — Дивно, що сьогодні ще можна побачити такого, сповненого надій, оптиміста. Хід ваших думок сміливий, сподіваймося, що реальність ошукає вас не дуже. Було б прикро, якби наслідки ваших пошуків виявилися невтішними.— Це він сказав тихенько, ніби трохи здивовано. Потім знову заглибився у темряву, і нараз операційну залу залило яскраве світло. Емменбергер стояв біля розподільного щита.
— Я вас пізніше обстежу, пане Крамер,— сказав він, усміхаючись.— У вас серйозна хвороба. Ви це знаєте. Підозра, що вона може привести до фатального кінця, ще є. У мене, на жаль, саме таке враження після нашої розмови. Відвертість за відвертість. Обстеження, власне кажучи, не буде легким, бо доведеться, напевне, провести хірургічне втручання. Але ми краще зробимо це після Нового року, чи не так? Не треба псувати гарного свята. Головне, що я насамперед узяв вас під опіку.
Берлах нічого не відповів. Емменбергер загасив сигарету.
— Туди к бісу! — вигукнув він.— Та я ж палив в операційній залі! Пан Крамер мене розхвилював. Вам треба було, пані, і його, і мене стримувати.
— Що воно таке? — спитав старий, коли лікарка дала йому дві червоні пілюлі.
— Це заспокійливі ліки,— пояснила вона.
Однак воду, яку вона йому подала, він випив з іще більшою відразою.
— Подзвоніть сестрі,— здалеку, від розподільного щита, наказав Емменбергер.
В дверях з'явилася сестра Клері. Вона видалася комісарові лагідним катом. "Кати — завжди лагідні",— подумав він.
— Яку палату ви підготували для пана Крамера? — спитав лікар.
— Сімдесят другу, пане,— відповіла сестра Клері.
— Дамо йому п'ятнадцяту палату,— сказав Емменбергер. — Там він буде у нас під надійним контролем.
Втома знову здолала комісара, її він відчув іще в Гунгертобелевій автомашині.
Коли сестра повезла старого назад у коридор, візок зробив різкий поворот. Тут Берлах, вириваючись іще раз із обіймів утоми, глянув в Емменбергерове обличчя.
Він побачив, що лікар уважно за ним спостерігає і весело всміхається.
Трясучись, ніби в пропасниці, старий упав на подушку.
ПАЛАТА
Коли він прокинувся (була ніч, близько пів на одинадцяту; проспав він, очевидно, години зо три), то лежав уже в кімнаті і тепер почав її розглядати здивовано й тривожно, однак із певним відчуттям задоволення: хо-ча він і ненавидів лікарняні палати, ця йому сподобалася, вона більш скидалася на робочий кабінет, на технічний клас, наскільки це йому вдалося побачити в голубому світлі настільної лампи, що горіла ліворуч від нього, проте кімната була холодна і непривітна. За ліжко, на якому він лежав — у нічній сорочці й добре накритий,— і досі правила та сама каталка, на якій його сюди завезли; він упізнав її відразу, хоча її зовнішній вигляд був трохи змінений.
— Тут практичні люди,— сказав старий упівголоса в нічну тишу. Світловим конусом лампи, що оберталася на всі боки, він "пройшовся" палатою, побачив штору, за якою, напевне, причаїлося вікно, на ній були вигап-товані химерні рослини й звірі, які спалахували у світлі. "Відразу видно, що я на полюванні",— сказав старий сам до себе.
Він знову ліг на подушку й обдумав усе, чого домігся. Цього було малувато, хоч свій план він здійснив. Тепер треба продовжити розпочате, щоб щільніше зіткати тенета. Потрібно діяти, але як саме діяти й за що зачепитися, він не знав.
Берлах натис на кнопку, що побачив на тумбочці. Ввійшла сестра Клері.
— О, наша медсестра з Біглена, що на залізничній лінії Бургдорф — Тун,— привітався з нею старий.— Бачте, як я знаю Швейцарію, я — швейцарець, але давно вже живу за кордоном.
— Слухаю вас, пане Крамер, що сталося? Нарешті прокинулися? — сказала вона, зіпершись круглими руками на стегна.
Старий знову глянув на ручний годинник.
— Зараз лише пів на одинадцяту.
— Ви голодні? — спитала вона.
— Ні, не голодний,— кволо відповів комісар.
— Бачите, ви не відчуваєте навіть голоду. Я покличу лікарку, адже ви з нею вже познайомилися. Вона зробить вам іще один укол,— відказала сестра.
— Пусте! — буркнув старий.— Мені ще не робили жодного уколу. Увімкніть краще лампу, що на стелі. Я хочу оглянути палату. Треба ж принаймні знати, де лежиш.
Все це його дуже дратувало.
Палату заповнило біле, але не сліпуче світло, про яке й не скажеш, звідкіля воно лине. Кімната в новому освітленні вималювалася ще виразніше. Вся стеля над хворим (це він з неприємністю помітив аж тепер) була суцільним дзеркалом. Бачити себе отак увесь час над собою, буде, очевидно, не дуже приємно. "Суцільна дзеркальна стеля, можна збожеволіти", — подумав він, жахнувшись кістяка, що вирячився на нього зверху, коли він туди глянув. Та він ще дужче жахнувся, коли збагнув, що то був він сам. "Дзеркало бреше,— подумав старий,— є такі дзеркала, які все спотворюють, я не міг так схуднути. Він знов оглянув палату, забувши, що поруч незворушно чекає сестра. Стіна ліворуч нього була із скла, а за ним виднілися оголені постаті, танцюючі чоловіки й жінки, повирізувані на сірій ґрунтовці хоча й чисто схематичними лініями, однак за всіма правилами пластики; а від правої зелено-сірої стіни поміж дверима і шторою над палатою крилом звисала Рембрандтова картина "В анатомці", здавалося, вона тут ні до чого, однак все тут було продумане, все зроблене так, аби надати палаті трохи фривольності, дарма що над дверима, в яких уже стояла сестра, йисів грубо витесаний з дерева чорний хрест.