— Але ж і довго ви з ним балакали, — озвався я до невисокого лисого гладуна.
— Не довше, ніж інші, — огризнувся він, покидаючи приймальню.
Чоловік був заклопотаний і пригнічений.
І тут капітан оголосив, що у зв’язку з тим, що сьогодні передсвятковий день, прийом триватиме тільки до п’ятнадцятої. Але для мене те вже значення не мало. Я-бо продовжував сидіти тільки за тим, аби перевірити провал у часі ще на одному з відвідувачів. До того ж мені кортіло побачити комісара: хто він? Але все склалося простіше — не довелося скористатися й з приводу, котрий я вигадав — мовляв, літератор збирається писати про роботу правоохоронців. Невдовзі слідом за гладуном вийшов майор-комахоморф, а за ним — комісар у формі генерал-майора. Без сумніву, це була людина, але на обличчі її ще не розтанула запопадливість; він, здавалося, поспішав за майором. Комісар вибачився перед відвідувачами і попрохав зачекати.
За хвилину пішов і я. Непомітність комахоморфа була вражаюча. На майора ніхто не звернув уваги. Навіть якби то була людина без будь-яких видимих прикмет, то й тоді бодай хтось, а підвів би на неї очі. А тут — дивовижна несхожість з людською подобою і водночас цілковита непомітність. У моєму звиклому до аналізу мозкові науковця висновувалася думка, що істота, в присутності якої западає час, і сама може маніпулювати часом, а відтак є всі підстави вважати, що її невидимість — не що інше як те, що вона, перебуваючи в даному просторі, водночас знаходиться в іншому часі. Втім, не зовсім в іншому, інакше я б її також не угледів, а на самій межі теперішнього й іншого часу. Тобто вона наділена тими ж ознаками (тільки в меншій мірі), що й "цвіркуни". І ще одне: ця істота здатна маніпулювати не тільки часом, а й формою — мені-бо — втаємниченому вона бачиться як неземне створіння, тобто в своїй натуральній подобі, а перед іншими людьми постає як звичайна людина. Важко-бо припустити, щоб комісар, мої колеги по роботі, та й працівники радіо, де завівся такий самий комахоморф, так швидко звикли до чужорідного монстра. Та й чи звикли б взагалі?.. Досі я, боючись виказати свою таємницю, не зробив жодної спроби поцікавитись у будь-кого з колег, як йому бачиться істота, котру взяли на місце Михайлюка. А тепер вирішив зробити це при першій-ліпшій нагоді.
На вулиці панувало передсвяткове пожвавлення. Люди несли гвоздики, хризантеми; тинялося вже чимало й таких, хто встиг хильнути. На будинках висіли прапори; я навіть не здивувався, коли побачив, що більшість з них побита міллю. Не надавали тому значення й перехожі, ніби проїдини на полотнищах — то такий же атрибут, як і державний знак.
Біля магазину продавались квіти і серед них був великий оберемок жовтих хризантем. Всі купували червоні, а жовті, свіжі, ще в росі, ніхто не брав. Вони нагадали мені Маринину гору, вкриту звіробоєм, Михайлюка. Я купив у старенької, що їх принесла, всі.
Двері відчинила дружина мого покійного друга. По-дівочому гінка постать ніяк не пасувала чорному від горя обличчю. Мить вона дивилась на мене знетямлено, а тоді смагляве лице просвітліло, вона усміхнулась. На дзвінок вийшла слідом і Леся, в її очах було більше радості, ніж подиву. Вона очікувала на мене — я відчував те інтуїтивно. На ній було те ж саме плаття в червоний горошок, у якому вона їздила з нами на Маринину гору. Тим часом її мати взяла квіти і пішла, мабуть, по вазу.
На стіні у світлиці висів портрет Антона Кузьмовича в чорній облямівці. У його погляді мовби застиг докір. Невидима кощава рука почала стискати мені горло. То була рука мого сумління. Леся показала на крісло.
— Якби ви не прийшли, — сказала вона, — я б вас сама розшукала.
Я подивився запитально і вона пояснила:
— Ми розбирали батькові папери і знайшли дещо... Напевне, воно вас зацікавить.
Дівчина зникла за дверима і по хвилі повернулася з синьою течкою, подала її мені, а сама сіла на диван навпроти. У течці виявився реєстр прізвищ і адрес, до того ж на кожній адресі стояв поштовий штемпель. Такі реєстри, зазвичай, готують для розсилки авторефератів. Вчена рада дає дисертантові кілька десятків імен провідних учених і вимагає, аби він розіслав кожному з них на відгук свій реферат. Потім основні моменти відгуків зачитують на захисті дисертації... Це також був реєстр і дати штемпелів свідчили, що розсилку здійснено місяців зо два тому. Те, що Михайлюк був тишком, я добре знав, але ж не до такої міри, щоб непомітно підготувати докторську і навіть розіслати реферат. Втім, його винахід, як і перспективи, що він їх відкриває для розвідки родовищ, — цілком дисертабельна річ. Але ж для захисту потрібен відгук організації, де виконувалася робота. А такого в нашому інституті він не брав. Тим часом погляд мій просувався згори донизу, сторінка за сторінкою, щораз наштовхуючись на знайомі з геологічної періодики імена. Дивувало, що в реєстрі імен закордонних учених було не менше, ніж вітчизняних — й адреси їх було написано іноземними мовами. Проглянувши ще з десяток сторінок, я поцікавився:
— А що, Антон Кузьмович готувався захищати докторську?
— Про це мови не було, — відказала Леся, а тоді порадила: — Додивіться до кінця.
Реєстр виявився довгий. До нього входили учені з Куби й Кореї, Німеччини й Анголи, Канади й Австралії, не кажу вже про наших. Нарешті список закінчився, останнім стояло прізвище якогось Альвареса з Колумбії під реєстраційним номером 589. "Але ж реферат розсилають ста особам", — подумав я, перегортаючи останню сторінку списку. Під нею виявилося кілька великих конвертів, два з них — товсті, незаклеєні. В одному лежали поштові квитанції на всі 589 відправлень, у другому — тугенький стос аркушів. Це були: звернення до вчених світу на десяти сторінках і додаток до нього електронної схеми прозвучувача порід, розмножені на ксероксі, а також звукограми голосів комахолюдей і їх розшифровані тексти. Був і пакетик з десятком комп’ютерних дискет, на ярликах яких було написано: "Порівняльні звукограми №1, №2" і т. д. Матеріал було складено так, щоб усяк, до кого він потрапить, не мав жодних сумнівів у його правдивості. Послання це підготувала людина однаково мудра й педантична. У "Зверненні" наводилися всі факти наступу на людство грізної невідомої сили. Отже, Михайлюк, той самий Михайлюк, котрий закликав мене тримати язик за зубами, повідомив про небезпеку всьому світові.