Я сказав це Ткачеві на вокзалі, де ми очікували одеського поїзда.
— Гадаєте, коли мене тут не буде, вони перестануть цікавитись тією акцією? — засумнівався він. — Аби ж воно так було, їхній колективний розум працює зараз на повну потужність. Річ у тім, що з акустиками, в яких є вибухівка, найчастіше спілкувався Михайлюк. І їм це відомо. Мене ж вони підозрюють як співучасника, можливо, як несвідомого виконавця. Так мені здається... Отже, і мене, і вас вони поки що розглядають як людей, на яких мав вплив Михайлюк. Та якщо їм стане відомо, що автор і виконавець акції я, то підозра неминуче впаде й на вас — молодого чоловіка, котрого виховували два таких зубри як ми з Антоном. Отже, вам теж треба — від гріха подалі.
— Куди від них утечеш? — мовив я приречено.
— Я все продумав, з Одеси до Мавританії ходу на теплоході якихось дві-три доби. Протягом десяти днів постараюсь вибити для вас контракт. Бажано обладнати це до того, як вийде з відпустки Посудієвський — резидент інзекта-гомо... До речі, цікавий момент: того дня, коли він мене викликав на бесіду в присутності темного, ми зіткнулися з ним у коридорі після роботи, і він поцікавився: — В очах Ткача застрибали бісики. — "Як ви гадаєте, скільки часу ми з вами вели розмову?" "Хвилин вісім-десять", — відказав я. "Не більше?" — запитав він заклопотано. "Та я не дивився на годинник... Але, гадаю, десь так..." Колего, Посудієвський теж жертва провалу часу. Ви уявляєте, що це таке?
Я уявляв: збувалися наші з Михайлюком підозри, що комахолюди — тільки засіб для реалізації планів ЦВІРКУНА. Не важко вгадати їхню подальшу долю.
Ткач був у своєму напівтуристському-напіввійськовому костюмі з тонкої плащівки і в парусинових чобітках, пристосованих для роботи в пустелі. Це взуття уберігало від укусів отруйних комах і плазунів. Сорочка була застібнута під саму шию. Він відбував у далеку дорогу в тому ж одязі, в якому колись повернувся з-за кордону. Весь його багаж складала валіза — іноді він брав її у відрядження. Ніхто з близьких не прийшов його провести. Втім, може, дружина й син десь відпочивали і не мали змоги. Я не розпитував, чому його ніхто не проводжає, бо знав, що якби хтось і прийшов, то це була б тільки данина звичаю. Ткач, хоч і мешкав в одній квартирі з дружиною й сином, по суті, був самотньою людиною. Він розгубив колись сімейне щастя, блукаючи світами. А нині його від’їзд нагадував утечу. Щось замлоїло в душі від цієї думки. Мені захотілося чимось розрадити товариша:
— А ота, що казала "Алекс, мон шер", вже знає, що ви їдете?
Я ніби здмухнув попіл з багаття, що пригасло. Очі Ткача затепліли, в них зметнулися щасливі іскринки.
— Гадаю, вона була в числі тих, хто порадив мавританському урядові звернутися до мене з пропозицією. А от чи знає вона, що я дав згоду? Можливо, й знає, якщо знають урядовці.
Раптом вколола думка, що цього чоловіка я вже ніколи не побачу. Напевне, й він так само подумав, бо подивився сумовито. На мужньому лиці його відбилися гіркота й тривога. Ніби зганяючи ці почуття, він сказав:
— Усе зроблю, щоб вирвати вас звідси.
Я хотів запитати, а що йому підказує дар передбачення, адже пророцтво щодо Михайлюка збулося, та в цей час у темряві сяйнув потужний прожектор потяга, що наближався до перону...
Ми на прощання обнялись, і Ткач пішов до свого вагона. Хода його була важкою: ноги, здавалося, прилипали до бруку.
Десь за тиждень по від’їзді Ткача я став відчувати, що мені чогось бракує. Потім збагнув — довкола утворився вакуум людськості. Ми, бувало, з Білоконем і Ткачем за цілий день не прохоплювалися й словом, але жоден не відчував самотності; кімната наша повнилася людським духом. А тепер, попри постійні балачки Стонас і Шкляревського-Вечеровської (котре, до речі, здебільшого пропадало в нашій кімнаті), мені дедалі важче було перебувати в їхньому інформаційному полі. Все, що вони говорили людською мовою, було камуфляжем, правдивий же обмін думками вівся в інший спосіб. Це було вороже оточення і я частенько втікав до Едика Філоненка та його помічниці. Правда, третьому в їхній кімнаті, вщерть закладеній коробками й теками з розмаїтою палеонтологічною інформацією, місця не було. Едик кивав мені на свій стілець, а сам ставав біля вікна. Поблискуючи окулярами в тонкій оправі, він скаржився, що з приходом нового міністра палеонтологічні методи оголосили антинауковими і що його тематику ось-ось закриють.
— Вважають нас фальсифікаторами історії, — казав він. — Мовляв, при вивченні викопної фауни ми не приділяємо уваги комахам... Якась вселюдська шизофренія спалахнула. Комахи, комахи!!! Та не було такої цивілізації на Землі. Ось, — він показав на своє багатство, — тут зібрані практично всі світові літературні джерела. Жодного... Повторюю — жодного свідчення.
Едик нагадував сполоханого горобця, до гнізда якого підкрадається кіт. Саме в цій кімнаті, де витав дух прілого паперу і страху за майбутнє, мені прийшло в голову звернутися до правоохоронних органів.
18
У приймальні сиділо чимало людей. Я зайняв чергу і приготувався чекати. В кишені лежала доповідна, в якій я лаконічно виклав усе про небезпеку, котра нависла над людством. Надію вселяло те, що за столом референта в приймальні сиділа людина в формі капітана. Втім, особливих надій на цю розмову я не плекав, але сподівався, що хоч якась частина верхівки влади знатиме правду. Вже коли попереду залишився всього один чоловік, до приймальні зайшов правоохоронний чин з погонами майора. Ні на кого не звертаючи уваги, він попрямував до кабінету комісара; мені здалося, що двері він відчинив ногою. До речі, ноги він мав довгі і, судячи з того, як вільно теліпалися на ньому холоші штанів, тонкі, а голова (обличчя я не наважився б описати) нагадувала голову сарани — не зеленої, а чорної. Попри незвичайну подобу майора, жоден з відвідувачів, як і господар приймальні, не звернули на нього жодної уваги, якби повз них промайнуло щось безтілесне. То був комахоморф. І ще одне я помітив: відтоді, як зник за дверима майор, відвідувач, що сидів у комісара, вийшов аж через дві години. Хоча до того в кабінеті ніхто більше п’ятнадцяти хвилин не затримувався.