Я був при цій розмові.
Михайлюк поклав трубку і сказав:
— Ось вам ще одна прикмета, за якою можна розпізнавати комахолюдей.
"Схоже, — подумав я, — а тільки важко повірити, що Посудієвський, доживши до сорока п’яти років, не знав про свою "групу крові", а відтак він нізащо не дозволив би брати в себе кров." Коли я поділився сумнівами з колегою, той сказав:
— Його забрали непритомним, лікарня за кілометр від нас. Кров на аналіз у нього могли взяти в напівзомлілому стані... Ладен побитись об заклад, що він проігнорує повторний аналіз.
...Десь за дві години по тому до нас зазирнув Михайлюк і поманив мене пальцем.
— А що я казав? — мовив він, коли ми опинились наодинці. — Посудієвський сказав буквально таке: "Пішли б вони... Вони там партачать, а я їм свою кров... А дзуськи!"
— Як він себе почуває?
— Як комаха, по якій влучили скрученою газетою, але яку не розчавили. Швидко регенерувався.
Білокінь знову обернувся на "думаючу машину". Він щось обмірковував, трохи писав, вряди-годи в книжки заглядав, а потім (це вже було по обіді) вийшов, прихопивши портфель. Повернувся за півгодини. Замкнув двері на ключ. Відтак витяг з портфеля пляшку горілки, згорток з ковбасою і батон. Ми з Ткачем очам своїм не вірили. Білокінь, який одвіку засуджував подібні заходи, раптом подавав приклад...
— Ну, хлопці, попрощаємось, — сказав Михайло Теодорович. Невідомо чого більше було в його словах — полегкості чи гіркоти. — Колись же слід робити вибір.
Що то був за вибір, пояснив пізніше, коли ми випили по першій:
— Я так собі подумав: заощадження сякі-такі маю, до пенсії якийсь десяток років. Те, що мені дозволялось досі займатись теоретичними розробками, скоріше ненормально... Але часи змінились...
— До того, щоб вони змінилися, доклали й ви руку, — нагадав Ткач.
Білокінь на те довго не озивався. Здавалося, для нього найголовніше було розглянути візерунок піали.
— Мабуть що, — погодився нарешті. — А тільки не моя одного це провина. Просив, благав Михайлюка. Але для нього забавки з дельтапланом виявилися важливішими. Ви, — він подивився на Ткача, — збиралися на той час за кордон. Ви, — перевів погляд на мене, — ще не мали досвіду. Напрошувався Пожидай... Але що то за один, гадаю, не треба пояснювати...
"Та вже ж краще Пожидай, — подумалось мені. — Принаймні він людина (хоча тільки за групою крові)."
— Ага, був ще Вакуленко. Але для ролі керівника він не підходить. А тут якраз цей підвернувся. Перші рази я його не впізнавав. Випадав з пам’яті і край. А тоді по костюму коричневому і по м’якій ході став признавати.
І тут я вловив на собі погляд Ткача. Колега немов би питав дозволу відкритись Білоконеві. Але я подивився на нього суворо, майже вороже.
Михайло Теодорович хлюпнув з пляшки в три піали.
— Їх треба просто пережити, — сказав. — Ну, оцих посудієвських різних рівнів. Накопичення їх у суспільстві, як і спалах грипу, часто не залежить від людей... Чому людина-розумна щораз виживала? Та тому, що вона, не зважаючи ні на що, шукала істину. Не має значення, в чому — в науці, в релігії... Пошук істини — це мораль. Там, де пошук істини відтісняється — занепадає мораль... Чому я вирішив піти з інституту? Не тому, що мене зневажили, підпорядкувавши невідомо кому, а тому, що мене позбавили можливості. Ет... — Він узяв піалу і, цокнувшись з нами, випив. — Ви, мабуть, думаєте: все, Білокінь вийшов з гри. Ні, хлопці, нічого не змінилося. Тільки й того, що тему, яку я розробляю, ніхто більше не оплачуватиме.
Він подивився на мене.
— Пригадуєте, я оповідав колись про свої розробки в галузі термодинаміки? Так от, вони вже тепер дозволяють вносити поправки в усі природничі й суспільні закони. Повірте, заради цього варто поступитись заробітком.
Посудієвський не зажадав від Білоконя відробити належний термін. Він написав у лівому верхньому кутку заяви "Не заперечую" і поставив підпис. Процедура була такою ж буденною, якби він підписував відрядження. Саме це найбільше вразило Михайла Теодоровича. Та тільки не мене. По суті, то був акт витонченого садизму. Не міг зав не знати про душевну бурю, що передувала рішенню написати заяву. Я не був при тій ситуації, але міг би описати її до дрібниць. Це і очі Посудієвського, які в таких випадках ставали схожими на два очищені гранатові плоди, і спіралька-хоботок, що вислизала з його вуст і торкалася больової точки на тілі (втім, це могла бути й моя помисливість), і відчуття ситості чи вдоволення, що з’являлося на його обличчі по тому.
Білокінь прийшов від нього якийсь зів’ялий. Вряди-годи прикладав руку до сонячного сплетіння. Йому там боліло.
— Вам зле? — запитав я.
— Погано, — мовив він. — Ніби хтось у дихало... Нерви.
Крім співчуття до Михайла Теодоровича і ненависті до того, хто завдав йому болю, я відчував водночас і допитливість — чи й цього разу на тілі людини з’явилася позначка "гаспида". Ніби відгукуючись на мої думки, Білокінь сказав:
— Таке враження, наче болить не лише тіло, а й душа. — Він підсмикнув сорочку і подивився на живіт. — А гляньте-но, чи не примарилось... Пляма якась.
12
За день після того, як увільнився Білокінь, до нас у кімнату прийшла жінка — інзекта-гомо. Вона мала гарну постать з тонкою талією і трохи затовсті (якісь ніби важкуваті) ноги. Одіж на ній була модна, до того ж підкреслювала всі жіночі принади. В Білоконевому кріслі-вертушці вона була схожа на гігантську осу, яка розташувалася за людським столом. Подібність до оси підкреслювала також червоно-жовта смугаста спідниця. Визначити вік жінки виявилося так само важко, як і описати її обличчя. З певністю можна було сказати тільки те, що їй за тридцять. Вона мала дивне волосся. Часом воно здавалося русявим, а іноді — чорним, жорстким. А ще я підгледів у профілі (Стонас — таке вона мала прізвище) комахоморфність. На людських плечах, здавалося, була голова сарани. Таких ознак не мали ні Посудієвський, ні Тхолик. Перше, що вона зробила, з’явившись у нашій кімнаті, це зняла зі столу ватман, списаний Білоконем науковою символікою й цитатами. Я потай спостерігав за нею, і завважив, як вона прикипіла поглядом до "знака цвіркуна". А тоді склала (не зібгала, а саме склала) папір і винесла.