11
Нас — членів ученої ради — запросив до себе Посудієвський і повідомив, що надійшов наказ із міністерства про припинення асигнування акустичної теми Михайлюка, теоретико-фундаментальної Білоконя і скорочення коштів на нашу спільну з Ткачем і Вакуленком тему. Отже, до кінця року нам належано подати готовий звіт.
— Але ж це буде халтура! — вихопилось у Вакуленка. — Розвідка ділянки тільки почалася.
— Халтура, — погодився Посудієвський. — Та у цьому вас ніхто не звинуватить. Більше того, у нас вилучать якихось сто, а дадуть натомість п’ятсот тисяч карбованців. Хіба це погано?
— Броніславе Олексійовичу, — подав голос Пожидай. — Ви ж не забули, що Слимчук он ще зі студентської лави цікавиться боросилікатами? В нього й література підібрана. Дайте нам хоч якусь сотню тисяч.
— Ну, Сергій Дмитрович свого не проґавить. Чує, де смаженим пахне... — поблажливо мовив завідуючий відділом. — Не хвилюйтесь, колеги, усі будемо при ділі. Єдине, через що нам слід переступити, так це через амбіції. — Він зиркнув на Білоконя й Михайлюка, а тоді перевів погляд на Ткача, який сидів осторонь. І тут очі Посудієвського заіскрились, у них з’явилося безліч віничок і водночас наче щось заворушилося в роті, мовби за стуленими губами запрацював жувальний апарат комахи. По тілу Вакуленка, з яким ми сиділи пліч-о-пліч, пробігло тремтіння. Сумніву не було — Посудієвський помітив у Ткача під горлом мітку, а Вакуленко вловив знайомий йому рефлекс у зава. Тим часом Посудієвський опанував себе; на обличчі в нього з’явився вираз, який буває у людини, котру в спекотний день поманили кухлем холодного пива, але не дали. — Ага, так оті п’ятсот тисяч дають... Під кого б ви думали? Під Тхолика. Він-бо один працював з боро-силікатними рудами впродовж усього цього часу. Звісно, опріч офіційної теми, яку в нього ще раніше забрали. Отож кожному, хто бажає займатись прогнозною оцінкою боро-кремнієвих родовищ, слід найближчим часом підготувати програми. Власне, це будуть програми розділів великої теми, керувати якою доручено Тхолику.
— А тим, хто не бажає займатись цими е-е?.. — поцікавився Білокінь.
— Ага, забув... Маємо ще одну тему, але вона не стільки геологічна, як технологічна. Промвідходи боровиробництв, їх утилізація і таке інше. Командувати довірили мені. Отже, кого не цікавить тхоликівський напрямок, прошу до мене.
На цьому зібрання закінчилось. У кабінеті затримався Пожидай. Я виходив останнім і чув, як він ображено казав:
— А чого все Тхолику!? Все Тхолику... Он у мене Слимчук...
У кімнаті пахло полином — Вакуленко привіз із свердловини цілий оберемок, свіжого, з зернятками. Сріблястий пилок витав у повітрі, гірчив губи. Ні в нас, ні в Михайлюка, де на вікні за ширмами лежало по "букету", ніхто не спостеріг жодного метелика. Втім, міль була не причиною, а лише прикметою великого лиха, що насувалося на нас усіх. На жаль, знали про це тільки ми троє. Знали і нічим не могли зарадити. Я наполягав на втаємниченні Білоконя й Вакуленка, але Михайлюк рішуче заперечив. "Він не боєць, а філософ", — сказав про Білоконя. Що ж до Вакуленка, то про нього й чути не хотів. "Ви й проти Ткача були..." — нагадав я. "Ще невідомі наслідки нічної пригоди", — відказав він.
Тим часом Білокінь, прийшовши від Посудієвського, скинув і повісив на крісло свій піджак. Кощава спина його, обтягнута сорочкою в червону клітинку, не здавалася вже такою могутньою. Вона зсутулилась, як під гнітом. Гіркота, що висіла в повітрі, начебто сходила від нього.
— Ось і все, — сказав Білокінь по недовгій паузі.
Ми з Ткачем не поцікавилися, що він має на увазі. Було й так ясно. Руйнувався храм, майже завершений.
Ткач саме курив на інститутському ґанку, коли під’їхала машина "швидкої допомоги". Він подумав, що комусь із старих учених стало зле. За хвилину один з хлопців у білому халаті вискочив по ноші. А невдовзі на тих ношах винесли непритомного Посудієвського.
Слідом за Ткачем до нас в кімнату зайшов Вакуленко.
— Вакуло, Броню "Швидка" забрала, — сказав йому Ткач.
— Знаю. Я сам її викликав.
— Ти?.. — здивувався Ткач.
— Авжеж я.
— А що з ним?
— Гадаю, струс мозку.
— З чого б це ?
— Я молоснув його по голові.
Рипнуло крісло-вертушка, до нас обернувся Білокінь, що досі безучасно сидів біля столу.
— Нащо ви те зробили? — запитав.
— З цікавості, — відказав Вакуленко. Він був явно сам не свій, хоч і тримався з усіх сил. — Щоб пересвідчитись чи, справді, в нього на в’язах людська голова.
— Чим ти його? — поцікавився я.
— Кулаком. Він сидів, а я стояв. Вчистив з розмаху, як молотом.
Майнула думка про недавню розмову з Михайлюком і я, уже вкотре, пересвідчився в його обачливості. Вакуленко висвітив би нас усіх.
— Ти кому-небудь казав про це? — озвався Ткач.
— Ні.
— Ото ж і забудь. Адже свідків не було.
Коли Вакуленко вже взявся за ручку дверей, щоб іти, я запитав:
— Ну, і яка в нього голова?
Він подивився розгублено — психіка його була явно загальмована. А тоді, збагнувши про що йдеться, помацав ребро долоні правої руки, відказав:
— Дерев’яна.
Як ми й сподівалися, Посудієвський не підняв галасу. З’явився вранці наступного дня, і поводився так, наче нічого не сталося. По обіді пішов на нараду завідуючих відділів. Саме в цей час зателефонували з поліклініки. Набрали номер Михайлюка, а просили Посудієвського.
— То йому й дзвоніть, — відказав Михайлюк.
— Там не беруть трубку.
— Він, мабуть, у директора, — сказав Антон Кузьмович. — Що йому переказати?
— Щоб негайно прийшов у поліклініку, — голос належав дівчині.
— Він знає куди?
— В лабораторію.
— Щось серйозне?
На тому кінці вагались.
— А ви йому хто?
— Товариш.
— Йому необхідно зробити повторний аналіз крові.
Михайлюк мовчав, очікуючи, поки дівчина-лаборант покладе трубку. А та, мабуть, по-своєму витлумачила його мовчання.
— Хай не хвилюється. Скоріше за все ми тут припустилися якоїсь помилки... Ну, брак в роботі — таке буває...
— Що ви маєте на увазі? — запитав Михайлюк.
— Та дурниці. Якби щось серйозне, я б по телефону не казала. В крові звідкись узялися невідомі кров’яні тільця. Ну, крім білих і червоних, виявили ще якісь — жовті.