Цього разу я звернув увагу на те, що на подвір’ї не росло жодної квітки, жодної бадилини. І двір, і ганок, і сходи були з якогось темно-червоного моноліту, здавалося, бетон колись замішували на крові. Хвіртка виявилася незамкненою. На ганок вели шість сходинок. Довелося зачекати, доки на дзвінок вийшла господиня. На ній був усе той же байковий халат в червоних чи то маках, чи тюльпанах. На привітання відповіла лише очима. Я подав пакунок, у якому було щось легке і м’яке, мабуть, тканина. Але жінка не поспішала брати.
— Не годиться через поріг, — мовила.
І я впізнав її молодий голос.
"Авжеж, — подумалось мені, — не по-людському це". Та раптом збагнув дивовижність ситуації. Мені — людині — нагадували про людські звичаї... Я переступив поріг з надією якнайскоріше позбутися згортка й піти. Та жінка, взявши його, сказала:
— Зайдіть на хвилинку. В мене для них теж дещо є.
Я підкорився і пішов слідом за нею в кабінет господаря. Жінка кивнула на диван, а сама вийшла в сусідню кімнату.
В обличчя мені було наставлено дві чорні цятки — не блискучі, а якісь глибокі-глибокі. Власне, то були два кружальця мороку, що визирали з-під пелехатих дашків — надбрівних дуг. На мить здалося, що кожне з очей розглядало мене самостійно. Так, як би на мою постать було наведено одразу дві прицільні рамки двох снайперів. "Як тільки обидві рамки зіллються в одну — пролунає постріл", — майнуло в голові. Але дід раптом втратив до мене цікавість. Він немов би повертався до важливішої теми — підписування якихось паперів. А потім настане й моя черга... Старий з насолодою стромляв ручку в каламар і з такою ж насолодою вишкрябував підпис під підписом. Одягнений був, як і минулого разу, з казенною суворістю — кітель, біла сорочка. Єдиною вільністю в одязі був розстібнутий ґудзик під шиєю... І раптом я помітив, що старий ставить підписи не на чистому папері, а на бланках, власне, відомостях, заповнених прізвищами й ініціалами на друкарській машинці чи комп’ютері. Дерев’яну ручку, здавалося, стискала не людська рука, а лапа крука з чорними зморшкуватими пальцями. В кімнаті стояв знайомий з минулого разу запах тютюну й портупеї. Звідки він узявся? Адже сам господар не курив, а древній диван не міг бути джерелом шкіряного духу... Тим часом старий поставив останній підпис і поклав аркуш на грубенький стосик з лівого боку столу. На відміну від минулого, цього разу він "своє діло" виконував без поспіху. Перед тим, як узяти нову відомість з купи праворуч від себе, він підвів очі на раму, що висіла над диваном, і на його аскетичному казенному лиці майнув вираз просвітління, ні — одкровення. Та раптом дві чорні цятки його очей поповзли вниз від портрета і знову втупилися в мене. То були два невеликих отвори, за якими вгадувалася безодня людиноненависництва й садизму. Отвори, немов діафрагми, розширювались, розширювались, виплескуючи дедалі більші порції люті. І коли вже розширюватись було нікуди і вони стали ідеально круглими, на виді старого майнула заклопотаність і він знову приступив до "роботи". Втім, ненавидіти теж було його роботою. Те, що відбувалося, я скоріше відчував, аніж бачив, на мене немов би було наслано. Та раптом щось у мені перемкнулось, і я побачив великий письмовий стіл, вкритий малиновим сукном, два стоси паперу, ліворуч уже підписані, праворуч ті, які ще належало підписати, за столом сидів старезний дід з бобриком сивого волосся, густими білими бровами-колючками, тонким хижим носом і зморшкуватими безбарвними губами. Майнула думка, що образ цього чоловіка стояв у пам’яті весь час таким, яким я його побачив минулого разу. Це була людина, хоч і така, що втратила глузд. Мабуть, цей висновок зняв з мене остаточно чари божевільного старого і я, підвівшись і підійшовши до столу, взяв один з підписаних листків. Встиг пробігти очима тільки частину заголовка, надрукованого друкарським способом "СПИСОК осіб, які підлягають..." Тієї ж миті чоловік, з невластивою для його віку проворністю, підскочив у кріслі і вихопив у мене папір.
— Сидіти! — гарикнув люто.
Від несподіваного окрику я плюснувся на твердий стілець для відвідувачів. На шум з’явилась господиня, на ходу пакуючи паперовий пакет. Обвела байдужим поглядом спершу мене, потім чоловіка: в нього на обличчі, як не дивно, застигли одразу два вирази — люті й радості. Він був щасливий, що нарешті з протилежного боку, на стільці для відвідувачів хтось сидить... Я взяв у жінки пакет і пішов за нею. В останню мить, уже в дверях, помітив, що рама над диваном не пустувала. В ній був чийсь портрет. Отже, цього разу дід молився не пустоті. І то мав бути образ самого люцифера...
Я вже наближався до експедиції, коли піймався на думці, що в мене тремтять ноги. "Ах ти ж, старе луб’я! — обурювався в душі. — Це ж треба так гаркнути..."
Була пізня пора. Вакуленко сидів на розстеленому ліжку в самих тільки спортивних штанях.
— Ну, виконав доручення? — запитав він, не приховуючи зневаги. — Чому ти дозволяєш робити з себе шістку...
— А що, треба було відмовитись? Попрохала ж людина...
— Людина? — іронізував колега. — Хто тобі сказав, що він людина?
— А хто ж він по-твоєму? — запитав.
— Людець! А точніше — недолюдок! Ти думаєш, чого я так часто тікаю у відрядження? Щоб не мати його перед очима. Кожна зустріч з ним обертається для мене серцевими муками. Це пиявка якась. Там, в інституті, все ним просякнуте. Єдина втіха, що забуваю про нього, як тільки виходжу з інституту. Я б і тепер не згадав, якби не ти з цим згортком... Хотів би я побачити, що там у нього за рідня.
— Вакуло, — сказав я, — у вас з ним найшла коса на камінь. До того ж йому, мабуть, вносять у вуха те, що ти про нього кажеш.
Це зауваження я зробив не випадково, бо тільки зі мною Вакуленко міг "вивертати" душу. Решта наших тримала його на відстані. Отже, настукати Посудієвському міг би тільки я. І водночас я був переконаний, що він нізащо не грішитиме на мене. А відтак шукатиме іншого і зрештою вийде на Тхолика.
— Не думаю, що хтось йому там... — не дуже впевнено мовив Вакуленко. — А втім начхати. Я йому сам в очі скажу це.
Я поцікавився: