3
Ми йшли назустріч один одному — я і Тхолик. Крім нас, у довгому коридорі не було нікого. Пройшли один повз одного, не привітавшись. І тільки коли за моєю спиною рипнули двері завідуючого відділом, до якого зайшов Тхолик, я усвідомив, що ми, хоч і рухались в одному просторі, та водночас немов би перебували у двох різних вимірах. Істоти ж з того — іншого — виміру відкриваються тільки для зору, а не для свідомості. Раптом згадав, що з цим струнким молодиком ми ніколи не вітались, хоча досі я не відчував до нього ні антипатії, ані симпатії. Він просто був відгороджений від мене, втім, як і від інших, невідомим полем... І тут я зрозумів, що між Тхоликом і Посудієвським зараз відбудеться розмова.
...Михайлюк підвів на мене здивовані очі. Була-бо передобідня пора і в цей час ми не зустрічались. На столі лежала розібрана апаратура, а сам господар щось у ній підпаював. Це був дубль того приладу, що без упину працював.
— Лагоджу резервний, — підтвердив мій здогад Антон Кузьмович.
— Щойно до Посудієвського зайшов Тхолик, — повідомив я. — Слід очікувати діалогу.
На сухорлявому лиці колеги спалахнув азарт, як у мисливця.
— Ага, — сказав він і кинувся до прозвучувача, підкрутив одну ручку, другу. А тоді підійшов до дверей і ледь прочинив їх.
Минуло хвилин десять. Нарешті в коридорі рипнуло і повз кімнату акустика пройшов Тхолик. Ходив він нечутно, так само, як і Посудієвський. Війнуло запахом цеху, де вирощують кокони тутового шовкопряда. Втім, може, це мені тільки здалося. По хвилі Михайлюк замкнув двері на ключ і став перемотувати плівку.
...Зазвучало знайоме вже дріботіння з жіночими модуляціями голосу. Здавалося, хтось проводить урок скорочитання:
"Кожен з нас — це тільки окремий нейрон великого невидимого мозку. Але нас поки ще мало і, отже, зв’язки між нейронами слабкі. Потрібна, так би мовити, критична маса нас, щоб запрацював той колективний мозок. Так, одна або десяток особин сарани глузду ще не мають. Никають у пошуках їжі і, зрештою, гинуть. Коли ж їх збереться багато в одному місці — поміж них спалахує колективний інстинкт. Це він піднімає в повітря хмару комах і безпомилково спрямовує за сотні кілометрів на соковиті ниви. У світі немає сили, яка б збочила їх з цього напрямку. Істоти ті примітивні, але механізм колективного інстинкту природа заклала в них досконалий. Ми наділені такою ж властивістю, а тільки вищого порядку. Те невидиме, що виникає поміж нас при гуртуванні, чистим інстинктом не назвеш. Це розум, колективний інтелект у поєднанні з інстинктом. Він такий сильний, що не тільки ми, а й більшість людей, самі того не відаючи, йому коряться. Якою мусить бути критична маса нас — нейронів — ніхто не знає. Втім, наближення її можна відчути. Ми стаємо тоді активними, відчуваємо себе часткою чогось великого і грізного, у нас навіть з’являється щось схоже на гіпнотичний дар, а відтак ми вивищуємося над людиною. У нас тоді посилюється апетит до людських страждань, виникає те, що поміж людей зветься жорстокістю. Це наше почуття немов би витає в повітрі, збуджує звірячі інстинкти в самих людях, а відтак прискорює й суспільні бурі. Біополе кожного з нас створює такий собі мікроклімат, який є водночас і благотворним середовищем для комах... Власне, з’ява великої їх кількості — перша прикмета того, що чисельно ми наближаємось до критичної маси, коли зіллються в єдине всі наші біополя."
На мить монолог увірвався і почулося дещо іншим тембром:
"А що це нам дає — виникнення колективного розуму?"
І знову — перший голос:
"З розрізнених елементів ми перетворюємося на структуру, кожен член якої, де б він не перебував, буде під її захистом. Ми стаємо у вульгарному розумінні планетарним народом, цивілізацією. За цей час ми мусимо знівелювати, а де можна, то й знищити найбільші набутки людини. Ми повинні зруйнувати нові сходинки духовності й інтелекту, а заразом і їх носіїв. Кожен-бо крок людини до пізнання світу і самої себе — це крок до викриття нас."
"За цей час... — знову почалося першим тембром. — А що заважає колективному розумові панувати вічно?"
"Вічного розуму не буває. Буває тільки вічний цикл. Так само, як з яєць вилуплюється гусінь, що в свою чергу перетворюється на лялечок, а ті — на метеликів, так і ми в своїй еволюції долаємо всі етапи — від непомітних, розпорошених по світу особин до колективного інтелекту. А той по часі занепадає, проте встигає висіяти в грунт, що іменує себе людством, насіння під новий урожай... Що є причиною занепаду колективного розуму? Те, що з його виникненням ми потребуємо дедалі більшого психічного живлення, яке можемо взяти лише в людини. Так, мурашка, лоскочучи попелицю, змушує її виділяти солодкий сік. Властивість живитися людськими почуттями — не садистичний комплекс, а необхідність. Негативні людські емоції стимулюють нашу ауру. З часом процес стимуляції автокаталізується, тобто, чим могутнішим стає наш колективний розум, тим більше негативної психічної енергії людей він потребує. Це в свою чергу призводить до озвіріння роду людського, а відтак — воєн (найчастіше громадянських), нищення самих себе, а отже, і тих людей, які б могли дати життя нашим... Образно кажучи, псується грунт, на якому мала б зрости нова повноцінна генерація... Але зараз ми на шляху до найвідповідальнішого відрізку еволюційного циклу — до колективного розуму. І свідчення цьому — ореоли метеликів молі, що тріпочуть крильцями навколо наших постатей, їх вабить наша спільна, згущена аура."
На цьому скоромовка увірвалась. Вона тривала якихось дві-три хвилини. Почекавши трохи, Михайлюк простягнув руку, щоб вимкнути прилад, та раптом знову задріботіло тим же жіночим голосом: "Як усе живе еволюціонізує по спіралі, так і колективний розум інзекта-гомо якісно вивищується від циклу до циклу." Скоромовка знову увірвалась, до слуху долинали ледь вловимі шерехи природного фону. Колега глянув на годинник, а тоді перемотав і вирізав з бобіни шмат плівки.
— Отже, інзекта-гомо... — сказав він. — Інзекта — латиною комаха.
Я завважив подумки, що в жодній з "передач" не згадується ніхто з людей. Все так — загальна інформація. На моє зауваження щодо цього Михайлюк сказав: