На третьому поверсі справді двері, про які казав Михайлюк, виявились різьбленими, з дуба, схожими на ті, що на парадному вході. Товариш мій, здавалось, аж зрадів з цього.
— Отже, сон мій колись був таки дійсністю, — сказав він. — А цей худий з третього, одягаючись, ніби ненароком скинув зі столу гасову лампу (мабуть, вона в нього була на випадок, коли не стане світла), а тоді кинув у неї недопалок. Якби то був бензин, згоріло б усе. А гас погасили.
— От що за двері на четвертому поверсі, не пригадаю, — казав Михайлюк, піднімаючись сходами вище. — Але знаю напевне, що підлога там була не з керамічної плитки, а дощата. Дошки-бо дуже рипіли під ногами.
Та, як виявилося, підлога на четвертому поверсі була вкрита поліхлорвініловою плиткою. Сумніву не було — струхлявілі дошки, мабуть, замінили на плитку уже в наші дні. Михайлюк не впізнавав коридору з чотирма дверима — двома прямо, навпроти ліфта, двома з протилежних боків. Усі вони були стандартні, клеєні, такі як зараз ставлять в нових блокових будинках. Зрештою, він підступився до одвірок і став уважно роздивлятися штукатурку. На ній проглядалися ледь помітні шпарини. То були контури колишніх, значно вищих дверей. Поверх цей (як потім виявилося, також два над ним) зазнав капітального ремонту.
— Тут була величезна однокімнатна квартира, — озвався Михайлюк. — У ній мешкав чи то архітектор, чи графік якийсь. Стіни-бо від підлоги до стелі було завішано естампами, дереворитами, на підвіконні стояв макет будинку... Двері лишались незамкнені, навіть злегка прочинені, хоч і була глупа ніч... Тут очікували гостей. На великому круглому столі стояло десятка зо два пляшок, деякі вже порожні, інші наполовину; тхнуло оселедцем і цибулею. Господар напівлежав у єдиному кріслі біля столу, щось белькотав... Великий, гладкий і зовсім лисий. На ньому був синій шевйотовий плащ. Здавалося, він сидить не у власній квартирі, а на вокзалі... І поїзд прибув. Чоловіка волокли сходами вниз, він губив черевики й ніяк на те не реагував.
Ми піднялись на п’ятий і шостий поверхи. Вони нічим не відрізнялися від четвертого. Коли вже повертались, почулося гудіння — нагору повз ліфт. Він спинився на майданчику четвертого поверху, де ми якраз і опинились знову. З ліфту вийшла жінка — десь такого ж віку, як і Михайлюк. Повна, гарна блондинка; білому тілу, здавалося, затісно було в джинсовому сарафані. Вона ковзнула по нас поглядом — по мені неуважним, по Михайлюкові зацікавленим.
— Перепрошую, — звернувся до неї колега. — Ми шукаємо квартиру Шостацьких, — чи є такі у вашому домі?
— На перших чотирьох поверхах немає, — відказала жінка, прямуючи до квартири, в якій колись мешкав архітектор. — А на п’ятому й шостому — не знаю. Там нові люди.
— А ці, що на перших чотирьох, давні, мабуть, пожильці?
— Та одвіку тут живуть... — Жінка не поспішала відмикати двері.
Михайлюк її чимось приваблював. Це видно було неозброєним оком.
— Ви теж давно тут? — запитав Михайлюк.
— Відколи вийшла заміж. Ця квартира дісталася нам від діда мого чоловіка. — Зелені очі жінки затуманило. — Колишнього чоловіка...
Вона відімкнула і штовхнула двері.
— Може, завітаєте? — подивилась нерішуче на Михайлюка.
— Хіба що на одну хвилину, — відказав Антон Кузьмович, ніяковіючи.
У просторому передпокої приємно пахло туалетним милом і парфумами. Жінка поклала на трельяжний столик сумочку і повела нас у кімнату. Це, власне, був зал, квадратів на двадцять п’ять, серед якого стояв старовинний круглий стіл, вкритий білим обрусом. Михайлюк прикипів поглядом до товстих, фігурно виточених ніжок. Лице його мінялося. Ту його внутрішню зміну вловила й жінка. Але по-своєму: їй, здавалося, стало соромно своєї повноти.
— А дід вашого колишнього чоловіка де працював, не скажете? — поцікавився колега.
— Ви знаєте, вони не казали. І батьки чоловіка, і сам дід уникали балачок на цю тему. Пенсіонер, то й пенсіонер... Правда, пенсію йому платили велику.
Я хоч і стояв поруч, але жінка мене, здавалося, не помічала. Увагу її було прикуто до Михайлюка, його зграбної постаті, мужнього лиця. Між тим товариш мій, окинувши пильним поглядом високі стіни, обклеєні блакитними шпалерами, багатий килим над розкішним диваном-ліжком, зауважив:
— А ви не відстаєте від моди, — і кивнувши на круглий стіл, додав: — Зараз полюбляють старовинні меблі.
— Це не від моди, а від безгрішшя, — відказала простодушно жінка. — Вже б давно замінила це одоробло...
— Не кажіть так, — заперечив Михайлюк. — У ваше просторе помешкання не впишеться жодна сучасна мебля... Ви дозволите ближче глянути на це унікальне творіння?
— Та будь ласка... — Жінка підійшла до столу і відкотила скатерку.
То було справді творіння. Товстелезні, ідеально виточені ніжки, внизу схожі на дзиґи. Стільниця — площею щонайменше два квадратних метри, щоправда з попсованим лаковим покриттям. На ньому було знати і сліди праски, і кружальця від пляшок, і сліди ножа.
Михайлюк уже опанував себе і уважно роздивлявся поліровку. Навіть провів по ній рукою.
— Лак тоді виготовляли на спиртовій основі, — озвався він. — Ось і залишилися кружальця від горілки... Проте гріхів цих можна позбутись. Обідрати поверхню наждачкою до самої дошки, а тоді нанести новий шар лаку.
Жінка, мить повагавшись, сказала:
— Може б взялися?
— Ну, я не майстер, — зніяковів Михайлюк. — Бачив, як це робиться, і тільки.
Раптом він сказав:
— То ви не знаєте, де живуть Шостацькі?
Господиня замислилась. Але думки її були спрямовані не на те, щоб згадати, де мешкають якісь Шостацькі, а щоб привабити чимось Михайлюка.
Та колега вже відкланювався.
На виході з будинку я запитав:
— А Шостацький, це прізвище одного з трьох, по якого ви приходили?
Він спинився і подивився на мене уважно.
— То був тільки сон... — сказав з притиском. — Тоді, коли приходили по цих людей, я ще й на світ не народився. А Шостацький — прізвище мого інститутського однокашника. Треба ж було якось зав’язати розмову з жінкою...
— Авжеж. І вам це добре вдалося, — мовив я, не приховуючи іронії.
Відійшовши кілька кроків від парадного, Михайлюк спинився. Довго видивлявся на вікна — спокійні, завішані білими фіранками, марно шукаючи в якомусь із них переповнені жахом очі.