Зараз уже не можу з певністю сказати, чи пояснення того дивного стану народилося під час марення, а чи докотилося, як і вся інша інформація про наші подальші поневіряння, з майбутнього.
Тим часом товариш мій, який дивом пережив хамсин, до боротьби зі спрагою був підготовлений краще за мене. Власне, це його постріл вивів мене з безпам’ятства. Розклепивши очі, коли пролунав звук того пострілу, я опинився в морі світла. Пісок перлисто іскрився в скісному промінні. Вдалині по всьому фронту відсувалася руда стіна куряви. Омар зі "шмайсером" в руках намагався піймати на мушку варана. Але вертка тварина щораз зникала за пісковою хвилею. Я спостерігав за тим, як за сценою з фільму, який уже колись бачив. "Зараз мавр зробить ще один постріл, — подумалось мені. — Але куля тільки зіб’є жменьку піску з бархана". Так воно й сталося. Коли ж Омар здійняв руки до неба, волаючи про милість, я побачив, що вони в нього неприродно темні. Такого ж темно-коричневого кольору була і моя шкіра. А кожна клітина тіла благала: "Пити! Пити! Пити!" Омар упав поряд на сидіння, поклав зброю під ноги.
— Нащо вам була потрібна та тварина? — запитав я українською.
— Не тільки мені, а й вам, — озвався він арабською. — Ми б висмоктали з неї вологу.
Мені і в голову не прийшло дивуватись. Питання до нього дійшло, мабуть, не через мову, а в якийсь інший спосіб.
Омар почав здригатись. Я не одразу й збагнув, що він плаче. А коли збагнув, то відчув, що і в мене в грудях заклекотало. По тому почав зріти протест. Я ввімкнув запалення, але машину щораз шарпало і двигун глухнув. Потягнув за ручку замка капоту і, пересилюючи млість, вийшов. Ноги тремтіли. Дзеркальний блиск кузова боляче вдарив по очах. Ледь вистачило сили на те, щоб підняти кришку капоту... І тут я не повірив у те, що бачив. Прозорий бачок на воду для омивання лобового скла на чверть був заповнений водою. Це майже склянка... Я повисмикував пластикові трубки, відкрутив кришку разом з насосом, а тоді витяг і сам бачок. Підсвідомо підніс його до рота. Та вже після першого ковтка відчув у себе на голові долоню моєї вчительки, навіть уловив знайомий з дитинства запах туалетного мила. Враз відсахнувся від бачка і з жахом подивився в салон. Але Омара від мене ховала піднята кришка капоту. А рука з моєї голови не приймалась, її відчутно було й тоді, коли я ділив воду у дві чашки і коли одну з них вклав у тремтячу руку Омара. При дільбі я врахував і той ковток, який украв, і чашка мавра виявилася трохи повнішою.
Після тих ста (а, може, й більше) грамів води, коли до мене почала повертатися здатнісь мислити, мені знову здалося, що подію з бачком я "прокрутив" уже вдруге.
Я сказав товаришеві:
— Ви з синами ще прокладете свою Велику Пальмову Дорогу.
В очах Омара не лишилося ні блиску, ні виразності, але в них з’явилося щось таке, від чого й мені стало добре на душі. Я знову повернув ключ запалювання. Движок запустився. Тільки тепер до мене дійшло, що ручка перемикання передач стояла на швидкості, а щоб витиснути до кінця педаль зчеплення, в мене перед тим не вистачило сили.
"Тойота" знову застрибала по барханах, які застиглими хвилями посмугували кам’яну поверхню. Великих дюн не було видно. Проїхавши щось із два кілометри, ми уткнулись в стіну куряви. Знесилений південно-східний вітер уже не міг подолати багатометрового шару пилового туману. Він зсукувався на межі з ним у кволі вихори, які одразу ж і гасилися важкою рудою зависсю.
Я спинив машину. Подивився запитально на Омара. Замість відповіді він заперечливо похитав головою, мовляв, у куряву заїжджати не слід. Об’їхати ту перепону теж годі було й сподіватися. Вона тяглася — скільки ока — від південного заходу на північний схід.
Тим часом дія на організм невеликої дози води сходила нанівець. Починалися світлові галюцинації. Я знову проглядав колись бачену картину: Омар із "шмайсером" в руках переходив від бархана до бархана. Він то підносив зброю, то опускав. Нарешті з’явився димок і почувся звук, не сильніший від звуку хлопавки. Крупна піскова миша, метельнувши довгим хвостом із китичкою на кінці, ніби розтанула. В мені раптом завирувала злість на Омара. "Не міг влучити в ту паскудну піщанку!" — подумав я, силкуючись вийти з машини.
— Омаре, а дайте-но сюди зброю!
У цей час пролунало ще два постріли, які й пострілами не назвеш. Схоже було, що десь плеснули двічі в долоні. Тільки дві хмарки диму свідчили, що то таки стріляли. Це було останнє, що я побачив і почув, втрачаючи свідомість.
...Поряд з моєю головою виросло два деревця тамариксу. Не скоро я збагнув, що то дві босі ноги. Вони були нерухомі і, здавалося, росли в піску. "Що за диво! — кволо ворухнулася думка. — Хіба люди виростають із землі, як дерева?" Погляд мій поповз по тих ногах угору. Вони, й справді, нагадували два деревця — були сухі й ніби вкриті оливковим нальотом. На рівні колін висіла біла ганчірка.
Ноги хитнулись, і це здалося мені теж дивним — адже вітру не було. Водночас наді мною нависла тінь, голови моєї торкнулися чиїсь руки. В мене щось вливалося: свідомість, життя? Що то була вода, я почав відчувати пізніше. Скоро помітив ще чотири стовпи, схожі на кошлаті стовбури пальми, які перегодя виявилися ногами тварини. "Що за дивна місцевість! Люди і тварини ростуть із землі, як дерева. Може, я теж росту з землі?" Від такої думки мені стало шкода себе. Якщо це справді так, то мене можна зрубати, зламати, по мені можна потоптатись. Я захлинався від плачу, як мала дитина. Не відчував тільки на щоках сліз і не чув голосу того плачу... Навколо панувала цілковита тиша, в яку проте поволі заповзали шерехи. Власне, то повертався до мене слух. Очі, що досі бачили тільки ноги, теж оживали. Спочатку проявилася постать білого одногорбого верблюда. Він жував і позирав на мене зневажливо. Мені він здавався дуже великим. Потім "проявник" почав діяти дедалі вглиб простору, аж до обрію, в якому, немов у скаламученому акваріумі, плавала при самому дні жовта куля. І тут я побачив над собою закутану в біле голову.
Чоловік, який схилився наді мною, лив мені в рот з чайника тоненькою цівкою воду. Солону на смак, немов кров. Час від часу він кудись відходив і тоді я безгучно волав: