До речі, посилання на Аллаха — дуже зручний спосіб не казати правди і водночас не брехати. Наші балачки теж були способом відвернути увагу від проблеми води.
Скоро ми виїхали на високу дюну. Власне, то була гора утрамбованого піску, вкутана в пиловий туман. На схід вона випохилювалася в рівнину, а на захід здіймалася метрів на сто і загиналася у формі підкови. Я сподівався побачити десь поселення. А натомість попереду розкинувся дивний пейзаж. Здавалося, то був край жовтих діючих вулканів, біля підніжжя яких клубочилися руді випари... Щось замлоїло всередині. Принишк і Омар. Ми зрозуміли без слів: заблукали.
— Що будемо діяти, друже? — запитав я.
— Не знаю, месьє, — відказав мавр розгублено.
— Вам — мешканцеві пустелі — слід би й знати.
— Я житель Нуакшота, — заперечив він. — Хоча в юні роки, коли доводилося переховуватися від колоніальної жандармерії, пустеля була для нас надійним притулком.
Несподівано зродилося сонце. Воно нагадувало велику жовту диню на курному баштані. Та по мірі того, як ми спускалися з дюни, світило дедалі розчинялося в куряві і давало про себе знати тільки духотою. Ми, орієнтуючись за компасом, від’їхали п’ять кілометрів на північ, а тоді повернули на північний захід. Але навколо не було жодного знайомого орієнтиру. Пасма рудого пилу, де густіше, а де рідше маскували все довкола.
— Омаре, — озвався я, — хіба араби не виробили якихось порад для мандрівників, що опиняються в подібних ситуаціях?
— Є така порада, — відказав мавр. — Їхати в якомусь одному напрямку.
"У Сахарі вітер лягає і встає разом із сонцем", — каже арабське прислів’я. Що вище підбивалося світило, то відчутнішим ставав вітер. Тривоги він не викликав ні в мене, ні в Омара. Але ж ми не знали, куди їхати. До того ж рудий пил, від якого нас уже не ховало лобове скло і який був неначе природною складовою повітря, проникав крізь запинала і, здавалося, вже розносився кров’ю по всьому організмові.
Почало припікати, я піймався на тому, що весь час думаю про воду. То на пам’ять приходили щасливі дні рибалки з сином, то я згадав страшну зливу в нашому місті, то мені ввижалися контури артезіанської колонки, яких немало вже насвердлили по Сахарі з моєю допомогою. Часом ми проїздили такі місця, де я відчував тиск води під двохсотметровою товщею порід. І мені це відчуття не здавалося дивним.
Ми випивали по п’ятдесят грамів води щогодини. Цього ледь-ледь вистачало, щоб не знепритомніти...
Остання "чарка" дісталась Омарові. Він підніс білу чашечку до запечених вуст і тримав її цілу вічність, ніби то був останній ковток життя. Тоді, пригубивши, передав мені.
— Омаре, це ваша порція, — несміливо заперечив я.
— Допивайте, не давайте випаровуватись... — прошепотів він.
Їхали ми ще хвилин сорок. І раптом я помітив, що руки мої перестають коритися свідомості. Машина почала робити зигзаги. Я ще встиг натиснути на гальма і знепритомнів. Але тільки на мить. Навіть Омар не зрозумів, що сталося. А комп’ютер, який зветься людським мозком, незважаючи ні на що, продовжував працювати в самостійному режимі. Власне, це його інерція не дала поринути мені в безпам’ятство.
— Стоп! — раптом прохрипів Омар. — Зупиніть машину.
Він вискочив майже на ходу.
— Сліди! Месьє Алі, тут хтось проїхав!
Дорогу нам перетинали сліди шин, ледь присипані піском. Та мені досить було одного короткого погляду, щоб впізнати відбитки протекторів нашої "тойоти". Спостерігши мою реакцію, Омар теж збагнув у чім річ. Надія, що на мить освітила його обличчя, змінилася відчаєм. Він сів у машину і, схиливши голову на панель, обхопив її руками. А мені чогось прийшли на пам’ять слова пісні, яку на початку нашої подорожі співав Омар. У ній ішлося про Велику Пальмову Дорогу, що перетне всю Мавританію і обабіч якої в пустелі зеленітимуть оазиси. А прокладуть ту дорогу він (той, хто співав) і його сини.
Як довго ми сиділи, прибиті безнадією, важко сказати. Кожна мить у тій курній пустелі здавалася вічністю. Недарма араби кажуть: "Муки спраги — значна частина мук пекла". У мене вже почалися світлові галюцинації: в заплющених очах щомиті мінялися кольори у незвичайних поєднаннях і в такій різкій дисгармонії, що ці уявні кольорові відчуття були справжніми тортурами. Водночас із безладних споминів і думок вибудовувалося щось схоже на колію, важкі різнокольорові шпали на якій були яскравими подіями в моєму житті, а рейками — час. Ті шпали часто випадали, мінялися місцями, завдаючи мені великої муки, і нарешті всі події, що сталися зі мною з того моменту, коли я вперше побачив світ, аж до останньої миті в пустелі, вишикувалися в послідовний ряд. Тієї ж миті минуле освітилося дивним світлом. Те світло швидко побігло по моїй життєвій колії від самого її початку, роблячи спомини такими яскравими, ніби я щойно їх пережив. Воно ставало дедалі потужнішим, і вже останньої миті, змусивши ще раз відчути поневіряння двох останніх діб, легко вийшло за межі моєї пам’яті, освітивши події, які зі мною ще ніколи не траплялися... Власне, все, про що піде мова далі, перед тим, як його пережити, я в загальних рисах побачив у тому дивному, невидимому для ока, струмені світла...
Ткач замовк. Поки він розповідав, змінилася вахта. Від свердловини тепер долинало рівномірне гудіння, яке вряди-годи перебивалося металевим брязканням. Поле вівса, в променях призахідного сонця мінилося жовтизною. Ткач, який досі лежав нерухомо під абрикосом, нарешті сів: мацнув кишеню, де в нього лежали цигарки. Курив він короткими скупими затяжками. Щораз, коли вуста його торкалися сигарети, на обличчі з’являлася відраза. Не випаливши й третини, він затоптав недопалок.
— Не подумайте тільки, — озвався Ткач, уникаючи дивитись у мій бік, — що бачене під час того дивного марення вказало мені шлях до порятунку. У напівсвідомому стані часточка мого Я сприймала ті картини як галюцинації, не більше. Хоча галюцинації "монтувалися" не з уривків, як це трапляється при звичайному маренні, а з цілих подій. Фрагментами ж у тому калейдоскопі споминів були тільки знання. Вони доти лежали в своїх комірках, а тепер безладно плавали в пам’яті, висновувалися в ідеї, які проте швидко руйнувалися. З тих знань і синтезувалося пояснення дивного стану моєї свідомості: міріади часточок кварцу, гірського кришталю, кальциту та інших мінералів, стикаючись між собою і залізним кузовом "тойоти", виробляють п’єзоелектричне поле, яке діє на рідкий кристал мозку. Змушує коливатись вузли того кристалу з невластивою для них частотою. А жарота й неймовірна сухість тому сприяють.