— Ну, з Богом.
Михайлюк востаннє подивився на неї довгим поглядом, кивнув мені і, похитуючись, побіг униз. Ноша його легшала з кожним кроком; скоро він уже ледь торкався ногами землі, а ще по хвилі перетворився на велетенську дивну комаху з нерухомим крилом, яка ширяла над річкою, приєднавшись до двох таких самих комах-велетнів. Мене не полишало відчуття, що то я пливу в повітряному потоці. Мабуть, те саме, а тільки в більшій мірі, відчувала й дружина Михайлюка. Вона стояла відчужена від трави і землі; між нею і чоловіком, здавалося, існував невидимий зв’язок... Тим часом вона заспокоїлась, зняла хустину, якою до того обв’язала пряме чорне волосся, і заходилася збирати звіробій. Він ріс тут великими жовтими колоніями. Власне, від неї я й довідався, що то був звіробій.
— Ми його до чаю додаємо, — пояснила вона. — З м’ятою.
Ранок був теплий і лагідний. Над річкою, що текла між двох пагорбів, ще з ночі плавали пасемця туману. Білі прозорі хмарки на сході розсівали сонячні промені і від того схил, порослий волошками, кашкою, звіробоєм, бачився в натуральних, нічим не спотворених барвах. Спостерігаючи, як Михайлюк то ковзає в повітряному потоці мало не до води, то раптом шугає вгору, я на мить позаздрив йому. Тому, що він має дружину, яка є для нього і надійним другом, доньку-студентку, цікаву роботу і гарне захоплення. Я позаздрив по-доброму, та все ж якийсь хробачок став точити мені свідомість.
Пополудні, коли ми, висадивши Михайлюкову дружину, поїхали на мою вулицю, я звірився йому в своїй заздрості.
Він стенув плечима:
— Все залежить від того, як заздрити. Колись наш теперішній міністр заздрив моїм успіхам у спорті, але водночас він і вболівав за мене. Пізніше я заздрив його швидкому просуванню по службі і теж вболівав за нього. Але це природна, добра заздрість. Та якби мене хтось підштовхував у спорті, а його — по сходах кар’єри, то це вже була б не заздрість...
Якийсь час ми їхали мовчки. Коли вже наблизились до мого дому, він несподівано озвався:
— А я заздрю вам. Я-бо літаю в повітрі і моя фантазія обмежується спогляданням з висоти. Ваша ж фантазія не має меж і ви ширяєте в царині духу.
— Ну, це вже занадто... — мовив я, ніяковіючи. — Кволі літературні вправи видавати за ширяння у царині духу...
4
Наступного дня, в понеділок, я друкував кошторис і програму нової науково-дослідницької теми, яку ми мали виконати для геолого-розвідувальної експедиції. Ткач ще не повернувся, а Михайло Теодорович Білокінь щойно відбув у відрядження і, отже, мені ніхто не заважав. Я б не згадав і про каву, якби по обіді не з’явився Михайлюк. Був він, як завжди, в ретельно випрасуваних штанях і свіжій сорочці з короткими рукавами. Угледівши мене за машинкою, він на мить завагався. Та я підхопився.
— О, та нам же час каву!..
Михайлюк одначе не поділяв мого наміру. Бо поклав на стіл маленький магнітофон, який з собою приніс, і сказав:
— Поки ми з вами вчора забавлялися на лоні природи, моя донька з друзями підготувала цікавий номер для факультетської самодіяльності.
Він тицьнув пальцем у клавішу і по кімнаті розлігся приємний дівочий голос у супроводі гітари... На другому куплеті модної пісеньки до дівочого долучився юнацький тенор, на третьому дівчина вже співала з баритоном, а на четвертому — з басом. Слухаючи, я уявляв, як до мікрофона по черзі підходять то юнак, то чоловік середніх літ, то дід.
Я був у захваті:
— Де вони набрали таких голосів?
— То все — доньчин голос , — відказав колега, вимикаючи магнітофон. Витримавши паузу, пояснив: — Існує подільник, за допомогою якого можна зменшити частоту звукових коливань у ціле число разів. Високий звук ніби розтягується... Власне, це відомо кожному, хто займається естрадою.
Він знову тицьнув у клавішу. Почувся низький голос:
— Мамба хоче помар-ранчу. Помар-ранчу, помар-ранчу... — І знову, трохи вищим тоном: — Месьє Алі, Месьє Алі, — І тут же — низьким — незрозумілі французькі, а потім арабські слова.
Далі пішли якісь шуми, бренькнула гітара і зненацька почулися дивні, високі звуки. Здавалося, хтось далеко голосно говорив. Але не настільки голосно, щоб розібрати слова. Михайлюківська незворушність цього разу мені видалася штучною; шкіра на його обличчі немов би зібгалась і обтягувала верхню й нижню щелепи, на скронях пульсувало. Раптом із звукової нісенітниці виринуло слово "спіткання" і далі знову пішло незрозуміле.
Михайлюк вимкнув магнітофон і подивився на мене допитливим поглядом.
Мені було зрозуміло, що студенти, бавлячись з папугою, записали його голос через подільник частоти і що на магнітозапис потрапили також звуки, на які полював Михайлюк і які відтворив папуга.
— Отже, завада, яка вам так дозолила, — не щось таємниче, а спотворена балачка... — сказав я і зажадав ще раз прослухати запис.
У кімнаті знову пролунав високий голос. Схоже було, що то репортаж з футбольного матчу, причому вела його жінка в неймовірному темпі. Паузи між словами ледь угадувались. І лише слово "спіткання" можна було розібрати.Та й то без певності, що то саме це слово, а не, скажімо, "фіткання" або "сіткання".
— А чи не можна ще більше поділити частоту? — запитав я.
— На естрадному подільнику не можна, — відказав Михайлюк. — Але в принципі такий прилад існує.
— Отже, нічого й гадати, шукайте той прилад, пропускайте через нього звуки і — край таємниці.
Проте порада моя, вочевидь, на нього враження не справила. Навпаки, мені здалося, що на обличчі Михайлюка майнула тінь розчарування. Мабуть, я сказав щось таке, що лежало на поверхні, а він очікував мудрішої поради...
Тим часом він сказав, тамуючи прикрість у голосі:
— Справа не в таємниці, а в тім, що я не можу працювати над вдосконаленням прозвучувача порід, поки не позбудуся тієї завади. Та щоб її позбутися, мушу виявити і ліквідувати джерело тих звуків або думати над звукофільтром. А це все — час...
Якусь мить повагавшись, Михайлюк узяв магнітофон і вийшов. У мене лишилося відчуття, що він не все сказав; навіть більше того — сказав не те, що думав.
За два дні ми випадково зустрілися в коридорі. Світло-карі очі Михайлюка, в яких завжди була стриманість, навіть відчуженість, цього разу дивно поблискували.