Та ось звук урвався. Між тим прилад продовжував працювати в усталеному режимі. Папуга на мить укляк із розпростертими крилами, а тоді зробив рух, ніби щось струшував з себе і озвався, цього разу природним своїм голосом:
— Мамба хоче помар-ранчу.
У нього був такий вигляд, немовби він щойно виборсався з бійки.
Михайлюк глянув на годинник.
— Майже двадцять хвилин тривало це, — сказав. — І стільки ж хвилювався папуга.
З інституту колега не поспішав. І цікавила його вже не так робота, як невідома звукова перешкода... Він не одвіз папугу додому, як вони домовлялися з Ткачем. Тільки прибрав у клітці, налив у блюдце води і залишив на ніч чималий запас корму.
Два дні ми не бачились. Я мусив був терміново скласти кошторис до нової науково-дослідницької теми, яку ми укладали з геолого-розвідувальною експедицією. Та коли зрештою заглянув до Михайлюка по обіді, то застав його, як і минулого разу, в навушниках. Щоправда, тепер він не сидів за прозвучувачем, а випилював якусь алюмінієву деталь. Забачивши мене, Михайлюк сховав напилок у шухляду. Проте навушники не скидав. Папуга тим часом обідав. Шкаралупи волоських горіхів, які він трощив, летіли навсібіч.
...Господар скинув навушники аж тоді, як кавоварка, востаннє чмихнувши, витисла з себе останні краплини. Проте один навушник він усе ж тримав біля вуха. Спостерігаючи, як обертаються бобіни з магнітною стрічкою, я подумав, що, мабуть, невідомі звуки вже цікавили Михайлюка не як сама перешкода, а як предмет досліджень. Тим-то він розпочав на них полювання.
І тут почувся тонюсінький писк. Михайлюк аж стрепенувся. Пищав папуга. Але цього разу птах не хвилювався. Власне, він відтворював звук, почутий ним два дні тому.
— Це вже вп’яте сьогодні, — озвався господар.
Раптом папуга сказав високим жіночим голосом:
— Месьє Алі , месьє Алі... — і заходився вимовляти якісь незрозумілі слова.
Скоро я збагнув, що ті слова французькі.
— З усіх звуків папуги найкраще запам’ятовують високі, — мовив Михайлюк, не віднімаючи навушника. — І чим вищий тон, тим точніше папуга його відтворює. Б’юсь об заклад, що обертон, котрий його позавчора так наполохав, він відтворює не гірше за магнітофон.
Між тим жіночий голос, яким балакав птах, змінився на чоловічий . І то були вже не французькі слова, а якісь інші, складені з суцільних шиплячих і ретрофлексних звуків. Вимовляв їх папуга важко, і тільки слово "алла", яке між ними траплялося, він ніби виспівував. Нарешті птах замовк. Пір’я на ньому настовбурчилося, він втягнув голову і закуняв.
— Надзвичайно тямущий, птах, — зауважив акустик. — Ткач казав, що в Мавританії він знав одного гендляра, який з двома своїми папугами жако, до речі, Мамба — тієї ж породи, — вів цілком логічні діалоги... — Несподівано він сказав: — Ви, мабуть, завважили мою надмірну цікавість до тієї звукової перешкоди...
Але докінчити йому не дав завідуючий відділом. Він з’явився безгучно, ніби вродився на порозі. Взагалі він ходив м’яко, так, що й не чутно було. І двері прочиняв якось делікатно.
— А що, без допінгу вже й не можна? — сказав добродушно, окинувши кімнату своїм всеосяжним поглядом. — А це що таке?
Він підійшов до клітки з папугою і якось сторожко став розглядати. Папуга тим часом куняв на гойдалці.
— Чим ви його годуєте?
Запитання було трохи дивним, бо в клітці в кормушці лежали волоські горіхи і шматки груші.
— Та що під руку попаде, — сказав Михайлюк. — Крім петрушки. Бо для нього то отрута.
— А якоїсь тваринної їжі він потребує? Ну, скажімо, комах?
— Гадаю ні, — відказав Михайлюк. — Бо тоді б мені сказав про це Ткач — його хазяїн.
— Кумекає щось казати?
— Кумекає, — посміхнувся Михайлюк, не віднімаючи навушника від вуха. — Але щоб його краще зрозуміти, слід самому знати ще принаймні дві мови — французьку й арабську.
Я нишком вийшов. Нагадування начальника про допінг викликало в мене не почуття провини, а якусь ніяковість. Хоча не такий це вже й гріх — випити на роботі чашечку кави. Адже каву п’ють, щоб більше працювати.
3
Місцевість, куди нас привіз Михайлюк на своєму "Запорожці", нагадувала ту, що зображена була на кольоровій вирізці з журналу. Пагорб — досить високий і крутий, вкритий різнотрав’ям, внизу — річка. На березі вже стояли дві машини, а їхні власники на горі лаштували дельтаплани. Дружина Михайлюка помахала їм рукою...
Парусинова сумка з розібраним каркасом виявилася нелегкою. Не подолавши ще й половини дороги нагору, ми зупинилися, щоб перевести дух.
— ...Я що хотів сказати тоді, — озвався Михайлюк, важко дихаючи. — Ну, про мою надмірну цікавість до звукової перешкоди... Уявіть собі, що під час випробування мого приладу з’явиться ота завада... Комісія не зглянеться на те, що я навчався з міністром в одній групі... Отже, потрібен фільтр, який відсівав би всі звуки, крім тих, що їх генерує прилад. А щоб створити такий фільтр, мушу знати природу паразитних звуків. Отож я й почав їх досліджувати. Як виявилося, вони мають дивний малюнок синусоїди. — Михайлюк уже віддихався і говорив тепер рівним голосом. Я хоч і мало тямив у тих його обертонах, частотах коливань та інших акустичних термінах, проте слухав уважно. Тим часом він провадив: — Так от, проаналізувавши як слід звукову перешкоду, я дійшов висновку, що вона — живого походження.
На мій здивований погляд пояснив:
— Ну, джерелом її є якісь істоти...
— Може, цвіркун де завівся або інша личина?
— Може, й личина... — мовив він задумливо.
Нас наздогнала Михайлюкова дружина. Були вони одного зросту, проте жінка здавалася вищою, бо мала по-дівочому гінку постать. Впадала в око якась конституційна схожість між нею й чоловіком: жодного грама зайвої ваги, гладенька шкіра; тільки в неї вона смаглява. Жінка несла сумку з полотнищем і шолом.
— Михайлюче, — сказала вона, переводячи подих, — поведеш нас сьогодні в ресторан.
— Поведу, поведу, — пообіцяв Михайлюк, беручись за ношу.
...Монтування дельтаплана виявилося справою нескладною. Досить скоро ми зібрали всю конструкцію і розіпнули на ній полотнище. Але Михайлюк не поспішав. Він ретельно перевіряв кожен вузол, кожну петлю. Мені подумалося, що чоловік, який стільки уваги надає надійності, не схибить ні в житті, ні в науці. Та щойно закінчилась перевірка, як я побачив зовсім іншу людину. Здавалося, Михайлюк сховав десь своє фізичне тіло і став духом. Він весь аж світився. Коли ж одягнув шолом і впрягся в лямки під жовто-гарячим трикутником крила, худорляве обличчя його і зовсім зробилося врочистим. Він ніби приготувався віддати життя в ім’я великої вселюдської любові. І все ж, якимось десятим чуттям, я вгадував, що Михайлюк не те що боїться, а немов би вагається, чи варта вселюдська любов такої офіри. Тим часом дружина його, уже вкотре, промацувала тонкими нервовими пальцями кріплення лямок до каркасу. Нарешті вона одягла йому окуляри і мовила: