Лист виявився незаклеєним. Аркуш лінованого лискучого паперу на третину був заповнений набраним на комп’ютері французьким текстом. На початку не було звертання типу "Шановний такий-то...", і весь текст складався з двох абзаців. Французької я не знав, але підпис під коротким посланням розібрав: там стояло "Мадлен Кув’є".
"Великий конспіратор..." — подумав я про Ткача і подався в читальну залу, де були словники.
...Лист від Мадлен Кув’є пік мені душу. Я знав його напам’ять — французькою й українською. Це, власне, було повідомлення про те, що Алекс Ткач пропав безвісти за загадкових обставин. Машину його знайшли в пустелі, куди він їздив на свердловини, а від самого Ткача не лишилося й сліду. Пошуки тривають... У другому абзаці інформувалося, що гідрогеологічну групу, яку очолював Ткач і яку він збирався поповнити мною, вже укомплектовано, але якщо я маю достатню кваліфікацію рудника, то вона — Мадлен Кув’є могла б мені допомогти укласти контракт на пошуки боро-кремнієвих покладів, яким уряд Мавританії надає зараз особливої уваги.
Отже — моя черга.
Ця думка лежала на поверхні. Хоч як не дивно, я не злякався. Куди більше мене вразила свого часу смерть Михайлюка, а тепер — повідомлення про таємниче зникнення Ткача. Хоча десь у підсвідомості жевріла надія, що Олександр Федорович не загинув, а десь переховується. Здалося раптом, що мені належить відбути кудись далеко-далеко, але перед тим я мусив дати лад усім недоробкам. Зокрема, довести до пуття записи, що їх вів відтоді, як потоваришував з Михайлюком. У його кімнату мене привів колись ореол мужності дельтапланериста; мені хотілося написати про нього...
Була й інша — песимістична думка: "А нащо? Записам усе одно не судилося побачити світ." Але це була тільки думка, а існував ще й інстинкт, і він допоміг опанувати почуттями, прикинути холоднокровно, скільки мені лишилося ще жити. А ще з’явилося гендлярське відчуття — взяти за своє життя якомога більше. Після недовгих вагань я прийшов до висновку, що правдиве описання подій, безпосереднім учасником яких я був, — це і є та ціна.
20
У цетрі міста було людно, але не гомінко. Часом, коли світлофор перепиняв рух авто, чулося клацання годинникової стрілки на фасаді готелю; годинник з римськими цифрами на циферблаті був лише прикрасою в стилі ретро (зрештою, як і сам старовинний готель). Він вимірював час у його давній метриці, де година дорівнювала шістдесяти хвилинам, хвилина — шістдесяти секундам.., і так аж до періоду коливань котрогось із атомів, який вважався величиною сталою. Нова доба скасувала недоторкану доти шкалу часу і замінила її надчасовою одиницею, яку людині важко було збагнути, а вже перевести у звичне для неї часочислення і зовсім складно. Лише окремі особи з допомогою математичних розрахунків і коефіцієнтів здужали "перекинути місток" від одиниці часу, що вже вийшла з ужитку, до п’ятої — надчасової координати. Власне, час був тільки однією з величин чотиримірного простору, яка втратила своє попереднє значення. Але — чи не найважливішою, бо тепер усі біологічні процеси стали протікати вдвічі швидше. Так, вік людини (інзекта-гомо, рослини й тварини також) наполовину скоротився. Тридцятилітній колись чоловік тепер мав вигляд пенсіонера (колишнього, бо до шістдесяти ніхто не доживав). Важливою особливістю нової шкали часу було те, що за точку відліку вона мала надзвичайну подію — повернення на Землю ЦВІРКУНА. Все, що було до того моменту, не тільки відсікалось, а й витиралося з пам’яті.
Видозмінився транспорт, вулицями міста сновигали переважно спецмашини. Вранці — сміттєвози, впродовж доби — реанімаційні, невідкладні медичні допомоги, катафалки. Нарікати на брак уваги з боку нових порядківців ніхто не мав підстав. Усім було забезпечене сите (хоч і не розкішне) життя, кожен, при потребі, міг викликати лікаря й отримати медичну допомогу. Тим же, хто йшов з життя (в основному у старості), була гарантована енна кількість газу для кремації. Загалом суспільство входило в новий життєвий ритм, і ніхто не міг би поскаржитись на якусь несправедливість — усім жилося однаково. До того ж була повна демократія — всяк мав право казати те, що йому заманеться. Злом вважалося, і це рішуче припинялося новими законами, тільки одне — коли хтось із людей міняв вид занять або професію, надто ж коли цікавився чимось, не пов’язаним з основною роботою. Такі просто зникали і про них їхні близькі навіть боялись розпитувати. Наприклад, кваліфікований механік міг скільки завгодно критикувати зверхників усіх рівнів, не відчуваючи на собі навіть найменшого тиску влади, та щойно в нього помічали книгу, предмет мистецтва або релігійного культу — його тут же переводили в різнороби — на все життя. Якщо ж помічали щось подібне вдруге... Письменник, книгу якого читав механік, міг писати все, що спаде на думку, та як тільки його застукували на лагодженні пилососа чи якоїсь іншої побутової техніки, — йому загрожувала аналогічна кара. Багато хто вважав цей закон надто суворим, але простий дядько міркував так: "А на лиха мені оті витребеньки, що їх висмоктують з пальця писаки? Без них спокійніше." На підкріплення цієї думки він міг порівняно дешево купити шматок ковбаси і сяку-таку одежину, скроєну й пошиту не надто вишукано, але надійно.
В найлюдніших місцях панувало безгоміння. Інзекта-гомо спілкувалися на нечутній частоті, а люди стали вважати свою мову анахронізмом і намагалися користуватися нею якомога рідше. Зовнішній вигляд людей майже не змінився, втім швидке протікання біологічних процесів в організмі, а також домішки не існуючих раніше компонентів у повітрі, воді, землі, а відтак і в продуктах харчування наклали певний відбиток на морфологію тіла. Зокрема шкіра погрубшала, побурішала і нагадувала хітин.
Людина користувалася тими ж самими правами, що й ікзекта-гомо, але оскільки була позбавлена можливості розмовляти на гіпермові, яку розуміли прибульці з п’ятого виміру, то, отже, й не мала змоги брати участь ні в управлінні виробництвом, ні в управлінні суспільством... Зрештою, виготовляти матеріальні блага не менш почесно, ніж керувати. Так казали зверхники.