"Інакше й бути не могло... — здавалося, то були не мої думки, а тихий голос Антона Кузьмовича. — Бо тоді інзекта, довідавшись, взяли б під контроль пошту, і вся розсилка лягла б на стіл їхньому ватажкові." І тут я відчув, як починає відпускати моє горло кощава рука, котра досі його стискала. Адже загибель Михайлюка лежала не на нашій з Ткачем совісті. Вибух на кладовищі — ніщо у порівнянні з акцією, що її утнув колега. І вбито його саме за це. Я ще раз кинув оком на штемпелі: "Звернення" він розіслав за два тижні до змагань. Отже, реакція комахолюдей була оперативною. У течці під великими конвертами виявилося ще кілька малих стандартних і два продовгуваті, з іноземними марками — всі запечатані. З усього видно — це вже надійшли перші відповіді.
Повернулася господиня й поставила вазу з квітами на стіл-книгу, під портретом покійного чоловіка.
— Ви вгадали, — мовила вона. — Антон любив жовті квіти.
— Вам щось було відомо про цю розсилку, — поцікавився я в неї.
— Тільки те, що він зробив винахід, до котрого нова міністерська адміністрація поставилася як до марної трати грошей і часу. Сам Антон вважав його настільки важливим, що відважився на оцей крок, — жінка кивнула на теку в мене на колінах. — Як виявилося згодом, нам він не сказав про справжнє призначення свого винаходу, як і про "Звернення". Довідались ми тільки тепер, коли почали впорядковувати його наукову спадщину. До речі, мені вже зараз ясно, чому Антон відмовився від нашої з Лесею допомоги в написанні на конвертах адрес — він знав про можливі наслідки і уберігав нас від помсти, адже почерки легко ідентифікувати. — Раптом вона пильно глянула на мене й запитала: — А ви знали, про що він писав у "Зверненні"?
— Ні, — відказав я і сам подивувався впевненості, з якою те вимовив.
Відповідь моя, може, й переконала матір, та аж ніяк не доньку. На обличчі дівчини майнуло щось схоже на розчарування. Адже вона була свідком того, яким я повернувся на Маринину гору з-над "міража", а моє волосся й зараз було пофарбоване її барвником. До того ж, такий випадок, який буцімто стався з самим Михайлюком, він описав у "Зверненні...". З портрета дивилися холодні очі мого друга, вселяючи в мене твердість. І тут я вперше помітив, що навпроти, на дивані, сидить не просто донька мого покійного товариша, а дуже гарна дівчина. Красу її не змогла потьмарити навіть тінь горя на лиці. Аби не виказати свого настрою, я знову схилив голову над конвертами.
— А ці листи, — спитав, — мабуть, відгуки на "Звернення..."?
— Напевне, — сказала господиня. — Вони почали надходити зовсім недавно.
— А чому ви їх не розпечатали?
— Леся вирішила, що це мусите зробити ви.
— Я?..
— Ну, як батьків колега, — озвалась дівчина. — До того ж це відгуки на винахід, у якому ми нічого не тямимо, з цього приводу я й збиралася вам телефонувати.
Отже, Леся шукала зустрічі зі мною. Вперше майнула думка, що вона в курсі нашої з її покійним батьком діяльності, але чомусь приховувала це від матері? Я розпечатав один з конвертів, він був з Кракова. Благенькі знання польської дозволили мені все ж розібрати таке: якийсь Кульчиньський з Інституту геологічних проблем повідомляв, що прилад, змонтований в його лабораторії за технічною документацією пана Михайлюка, вже працює, і що вже є перші перехоплення гіпермовних розмов. Кульчиньський пропонував Михайлюкові, як винахіднику й авторові "Звернення...", організувати обмін перехопленою інформацією через Інтернет, а ще краще — створити комп’ютерний банк такого роду інформації. На його думку, банк має бути створений у тій країні, де б гарантувалася його недоторканність, тобто там, де поки що не завелися інзекта-гомо. Збірна інформація з такого банку, на думку Кульчиньського, мала б надходити до вчених усіх країн світу.
Другий лист — з Португалії — був написаний, а точніше надрукований, мабуть, португальською мовою. Я безпорадно дивився на дрібний чорний бісер, не тямлячи жодного слова. Та на звороті виявилося те, що знімало неясність з чужомовного тексту — малюнок "цвіркуна", виведений жирним фломастером, і якесь пояснення під ним. "Цвіркун", ніби тавро, стояв на тлі Сонячної системи. Не виникало сумніву, що автор листа, відгукуючись на "Звернення", наводив копію баченого ним десь малюнка.
Господиня поспішила на кухню, звідки почулося свистіння чайника. Тим часом я взяв ще один конверт і несподівано виявив, що на ньому (як з’ясувалося, також і на інших) стояла не Михайлюкова адреса.
— А чому на листах-відгуках написано не вашу, а якусь іншу адресу? — поцікавився я.
— Це адреса маминої двоюрідної сестри. Листи, які до нас надходять, хтось давно вже прочитує.
— З яких пір ви помітили, що ваші листи хтось читає? — запитав я.
— Десь з середини літа.
Отже, відтоді, коли в Михайлюка було вилучено прилад і документацію на нього... Це ж треба бути таким гравцем! Ні слова, ні півслова навіть мені про те, що він і його родина — під наглядом інзекта-гомо. Він таки виграв у них "партію", хоча й ціною життя.
Третій лист виявився з Москви, з Інституту гірничої справи і надруковано його було на бланку з усіма реквізитами інституту. В ньому сповіщалося буквально таке:
"Уважаемый кол. А. Михайлюк!
К сожалению, Ваша статья не заинтересовала редакцию сборника "Горное дело". Она передана в архив.
С дружеским приветом! "
За редактора підписався якийсь Гагулін.
— Чого ви посміхаєтесь? — поцікавилася Леся.
Я подав їй листа, сказав:
— Це чи не найбільший інститут у світі. І в ньому не знайшлося людини, котра прочитала б послання вашого батька.
А от лист з Макіївки було писано явно рукою комахолюдини. І не тільки тому, що "Звернення" в ньому називалося "маренням сивої кобили", автора — шизофреником, і навіть не тому, що схему прозвучувача було охарактеризовано як антинаукову і як "мертвонароджений плід"... У листі висловлювався подив, як, мовляв, Міністерство геології могло фінансувати сумнівну розробку, в той час, коли кошти потрібні на пошуки такої необхідної для народного господарства сировини, як боро-силікати.
Я оглянув поштові штемпелі всіх конвертів з відгуками і виявив, що цей, Макіївський, лист, підписаний, до речі, якимось Гончаровим, (перед цим прізвищем стояла ціла купа титулів, включаючи й депутатство найвищого рангу), було отримано на пошті за день до смерті Антона Кузьмовича. До речі, це був другий примірник машинопису. Автор ніби навмисне давав зрозуміти, що перший примірник він відіслав куди слід.