Я пообіцяв, що прогляну швидко, а от щодо писати чи не писати, то це залежить від матеріалу.
— Бажано, щоб саме ти — науковець-геолог... — мовив він, — бо тут, — кивнув на теку, — казна-хто пише.
Розмова не клеїлась. Іванищенко не дав навіть читати свої нові поезії. Він, здавалося, з полегшенням сприйняв моє бажання йти. У тьмяному коридорі, куди ми вийшли, я раптом завважив знайому постать, котра зникла за одними з численних дверей. Ту постать можна було сприйняти як силует довгоногої короткорукої людини і як велетенської, в людський зріст, цикади. Хоч як свербіло поцікавитися, що то за один, але я стримався. В просторому світлому холі, де ми тисли один одному на прощання руки, мені здалося, що в рамці з рудого жорсткого волосся хтось підмінив справжній портрет мого літературного колеги на підробку.
— Ал-ле ж! — вигукнув Ткач, повернувшись після чергового перекуру. — Такого я ще не бачив. Шкляревський-Вечеровська зайшло до чоловічої вбиральні.
— Що ж тут такого? — озвався я. — Може, воно більше чоловік, аніж жінка.
— Та воно ж ходило і до жіночої вбиральні.
Олександр Федорович сів за стіл, і угледівши теку Іванищенка, що я йому поклав, подивився на мене запитально, а тоді став переглядати вирізки з газет і журналів, серед яких була також замітка про блочок, знайдений в шахті, котру друкувала відомча газета. По часі, повертаючи мені течку, колега сказав:
— Матеріал, попри його розсіяність по різних виданнях, подано цілеспрямовано — людям підказують, аби готували хліб-сіль. А передача, якщо ви її зробите, буде озвучена музикою "Політ джмеля".
"А й справді, — подумалось мені, — цей музичний твір став чи не гімном комахолюдей; звучить по телебаченню й радіо мало не щодня."
Зайшла Стонас і сказала, що Ткача запрошує Посудієвський.
Довгенько не було Олександра Федоровича, а коли він повернувся, я зрозумів: щось сталося. Проте ні виразом обличчя, ні поглядом Ткач не виказав свого настрою. Поставив грітись воду на чай, а тоді заходився щось заміряти на геологічному плані. Подав голос по тому, як вийшла Стонас:
— Хтось йому сказав, що я був на змаганнях. Розпитував про обставини загибелі Михайлюка. Цікавився також, що то в мене під горлом за пляма... Сили вже не було носити "водолазку", а сорочка не ховає гаспидської позначки.
— І що ви йому?
— Не знаю, сказав, мабуть, родима пляма... Та найцікавіше, що при нашій розмові було оте чорно-довгоноге. Воно сиділо біля вікна і жодним словом не втрутилося в наш діалог, а ліпше сказати, завуальований допит. Але я весь час відчував, ніби хтось намагається проникнути в мою свідомість. Ну, як ото гіпнотизер...
— І ні разу не озвалось?
— Кажу ж, ні. Наче, то не істота сиділа, а муляж чи опудало велетенського цвіркуна. Втім, може, воно й перемовлялося з Посудієвським на нечуваній частоті...
— А ще про що у вас випитував завідуючий відділом?
— Оце, власне, і все.
— Але ж на це досить і десяти хвилин. А вас не було півтори години.
Ткач подивився вражено.
— Як-то півтори?!
— А отак. Коли вас запросила Стонас, по радіо оголосили чотирнадцяту, а зараз за тридцять до шістнадцятої. Отже, минуло майже півтори години.
— Дивно... Мені здалося, що я сидів у нього якихось вісім-десять хвилин. Навіть зрадів, що швидко відкараскався.
Отже, ще один факт провалу часу. Ці — нові — наділені такою ж здатністю, що й "міраж". Коли над світом запанує "цвіркун", у людей забиратимуть не життя, а час, що, по суті, однаково. І все ж не цим була продиктована стурбованість Ткача. Мабуть, згадавши нашу домовленість у сквері, він сказав:
— Виклик до Броні я пов’язую з тим, що водія бурової машини вже розпитували, куди він їздив протягом останніх трьох тижнів. Либонь, п’яниця на кладовищі, котрий піднімав шлагбаум, не запам’ятав, коли саме приїздила бурова.
— Цього слід було очікувати, — зауважив я. — А що на те водій?
— Сказав, що лише раз відлучався аби відвезти в наварку скат. Ми й справді наступного дня возили скат, а тільки на моїй машині. Всі інші дні бурова стояла "на приколі".
Ткач розлив чай у три піали; одну поставив на стіл Стонас, одну подав мені.
— Кепські справи, — сказав я, — вони вхопилися за ниточку.
— Гадаю, вона в них обірветься. Водій — чоловік надійний. Ми приятелюємо з юних літ. До того ж в його інтересах мовчати, бо не мав права давати машину, та ще й несправну.
Ткач мене заспокоював, хоча сам — відчувалося, спокою не мав.
— Що ви сказали водієві, коли брали в нього машину?
— Що на дачі збираюся поставити колонку для води.
— А з чого ви взяли, що Посудієвський викликав вас у зв’язку з машиною? Він щось таке розпитував?
— Ні. Тільки сказав, що в інституті мають скорочувати посади водіїв і відтепер не тільки легкові, а й великі спецмашини водитимуть самі науковці. Це була провокаційна інформація, почувши яку, я мусив би сказати, що мені байдуже, бо вмію працювати з такою технікою, або ж висловити подив, мовляв, а хто ж буде це робити? Але я пропустив його слова повз вуха.
— Атож, схоже на провокацію, — сказав я. — Вони, напевне, вже шукають, де можна було взяти вибухівку.
— Там надійно, — запевнив Ткач. — Там дуже надійно.
В голосі його було не стільки впевненості, скільки імітації під впевненість. У цей час тиха передача, що линула з динаміка і на яку ми не звертали увагу, змінилася музичною заставкою. То був "Політ джмеля". Товариш мій скептично посміхнувся:
— До чого призводить надмірна популяризація... Чудовий же твір, а вже нудить від нього.
Раптом я сказав:
— Вам треба тікати.
Очікував, що Ткач посміється, але він подивився серйозно, без тіні іронії; він дійшов до цієї думки раніше від мене.
17
Ткачеві не довелося пускатися в біги. З міністерства надійшов лист, у якому сповіщалося, що уряд Мавританії пропонує йому — Ткачеві укласти з ним новий контракт, за яким він продовжив би пошуки водоносних горизонтів у Сахарі. Папір прийшов за день по тому, як пішов у відпустку Посудієвський. Пожидай, котрого завідуючий залишив на господарстві, підписав усі документи, правда, вициндрив у Ткача на прощання пляшку горілки. Це був щасливий збіг обставин, який врятував колегу від неминучого викриття. Рано чи пізно в мережі інзекта-гомо з’явилася б інформація про зв’язок тих, хто мав доступ до вибухівки, з Ткачем. Про те, що Олександра Федоровича бачили в гаражі і саме в компанії з водієм, який їздить на буровій машині, не виникало сумніву. А ще ж "гаспидські позначки", котрими об’ярликоване тіло "нічного вахтера". Ткача знищили б так само, як знищили міністра й Михайлюка, як нейтралізували Вакуленка і відлучили від творчого життя Білоконя. Неможливо тільки передбачити спосіб ліквідації — серцевий приступ, автокатастрофа, нещасний випадок в шахті під час відбору зразків... А на черзі — я, чия постать тінню стояла за кожним з них. Що з того, що я на десять років молодший наймолодшого з колег? Я багато їздив у відрядження з Вакуленком, кавував з Михайлюком, сидів в одній кімнаті з Ткачем. Я міг би й не знати того, що знали Михайлюк і Ткач (що важко припустити), але про щось мусив здогадуватись. А це для комахолюдей набагато важливіше, ніж незалежність Білоконя й агресивність Вакуленка. Виїзд Олександра Федоровича за межі впливу посудієвських змінював ситуацію на краще.