— А Сірошенко засік "міраж"? А він же над ним літав... Побачити може лише той, чия пам’ять містить інформацію про комахолюдей. І не просто інформацію, а зміст їхніх одкровень.
— Це — тільки припущення, яке базується всього на двох випадках — з вами і зі мною, — заперечив я. — Потрібне підтвердження, так би мовити, чистий дослід. А він полягає в тому, щоб над "міражем" була апробована нова людина. Двічі: до і після втаємничення її в суть справи.
Михайлюк замислився. Він розглядав, чи тільки вдавав, що розглядає, червоні ягідки на чашці. Я досить його знав, аби зрозуміти, що аргумент на нього подіяв.
— Якщо ж чистий дослід підтвердить це наше припущення, — провадив я, — то до свого звіту ми зможемо вже долучити й рекомендації, як виявляти маяки для прибульців.
— Не думайте, що тільки ви один такий мудрий, — озвався нарешті Михайлюк. — Саме цей експеримент я й збирався провести з моїм однокашником. І при цьому нам випав би ще один виграш — інформація про комахолюдей у вищих сферах суспільства. Тобто про тих особин, на совісті яких боро-кремнієві виробництва. — Несподівано він запитав: — А у вас є хтось на прикметі?
— Є. Ткач.
— Отой оракул? Але ж він застерігав мене від польотів на дельтаплані!
— І все ж, це саме той чоловік, який нам потрібен.
9
На відміну від Білоконя, котрий жив поглибленим внутрішнім життям, Ткач весь час потребував когось, з ким міг би перекинутись словом. Моя оповідь про Маринину гору, тиху річку і затінок під вербами справила на нього враження. Він поцікавився ще, чи водиться там риба і сам напросився в нашу компанію. Щодо риби я, звісно, покривив душею... Але в суботу вдосвіта в машині Михайлюка знайшлося місце не тільки для двох дельтапланів, а й для рибальських снастей та казанця на юшку... Отож, опинившись біля річки, ми закинули вудки. Ткач стояв по коліна в воді в очереті. Він був досвідченим рибалкою і вже за годину в відрі тріпотіло з півтора десятка карасів та окунців. Щораз, відчіпляючи з гачка рибину, Ткач вдоволено бурмотів те саме:
— Вони мене доведуть! О-ой, доведуть... — Те звучало, як закляття.
...Коли вже запарувала в полумисках юшка, Ткач витяг зі своєї сумки пляшку "мисливської".
— Тобі, Антоне, вести машину... А ми з колегою — по п’ятдесят грамів... Ну, щоб дома не журились.
Потім він сидів, прихилившись спиною до верби, курив.
— Де ще можна так відпочити душею? — запитав і, не дочекавшись відповіді, мовив: — Ніде. Повірте мені. А я надивився світу.
— Ну, ти, Сашко, відпочивай душею, а нам літати пора, — сказав Михайлюк, підводячись.
...На Ткача, вочевидь, справив враження мій політ над річкою. Не останню роль відіграла й чарчина "мисливської", яку він вихилив уже без нас. Я спостерігав, як він махав мені рукою, а тоді піднявся на гору до Михайлюка і про щось з ним говорив. Костюм "сафарі" з бавовняної тканини робив його схожим на професійного мисливця.
Як потім виявилося, Михайлюк довго не давав згоди на політ Ткача. Мовляв, той напідпитку. Але врешті-решт "здався", і Ткач, після кількох невдалих спроб, відірвався від землі на моєму дельтаплані.
Вже сонце було на вечірньому прузі, коли вони з Михайлюком повернулися на Маринину гору. Мені було досить одного погляду, щоб зрозуміти: "міраж" Ткачеві не відкрився.
Коли дельтаплани — уже впаковані — лежали в машині, і можна було рушати додому, Михайлюк несподівано запропонував:
— А чи не посидіти нам біля ватри? Га, хлопці? Такий гарний вечір ...
Ткач повів на нього здивованим оком, я теж мало не пирснув — така фальш вчувалася в голосі нашого товариша. Але я тут же й збагнув намір Михайлюка. Більш сприятливих умов, ніж тут, для тривалої розмови годі було й підшукати. Перед тим, як втаємничувати Ткача, Антон Кузьмович запитав:
— Ну, що, оракуле, і після цього застерігатимеш нас від польотів?
Ткач на те не відповів. Натомість заходився збирати сухий очерет, корінці, що їх прибило водою до берега.
Розповідь була довга. Спочатку Ткач поставився до неї поблажливо. Він, здавалося, більше прислухався до сплеску риби на воді, аніж до слів Михайлюка. Та поступово факти, що їх наводив колега, і деталі, що я додавав, його захопили. Але не настільки, щоб він повірив. І тоді Михайлюк дістав з машини плейєр і дав йому прослухати записи "репортажів".
Навіть у кволому світлі дотліваючої ватри можна було помітити, що Ткач розгублений.
— Не повірю, — сказав він ошелешено. — Доки на власні очі не побачу "міраж".
Ми виїхали опівночі.
...А в неділю вдосвіта знову були на тому ж самому місці. Пропозицію Михайлюка половити рибу, користуючись вранішнім кльовом, Ткач відхилив. Він, мабуть, погано спав, бо під очима в нього понабрякало. Замислитись йому було над чим. Адже інформацію, яку ми збирали місяцями, він отримав за кілька годин, без натяків і попереджень. Це, по суті, був інформаційний удар.
Повівало прохолодою. Здавалося, невидима лагідна рука пестить зарості звіробою й кашки, що суцільним килимом встеляли Маринину гору. Але й такого кволого вітерця досить було, аби змонтований дельтаплан норовисто виривався з рук. Невдовзі до польоту готовий був і другий — більший апарат спецконструкції Михайлюка.
...Вони повернулись пополудні. З того я зробив висновок, що Михайлюк провів Ткача не всіма колами пекла. Проте обоє були стомлені.
— Такого і уві сні не побачиш, — сказав Ткач, коли я допомагав йому складати дельтаплан. — А що як з чотирьох боків того проклятого місця зробити свердловини та закласти по тротиловому заряду... Скажімо, під маскою сейсмоакустичної розвідки покладів.
— ...Покладів кісток, — підхопив Михайлюк. — Те, що ти бачив, спочиває на товщі кальційових сполук, за хімічним складом близьких до кістки. Та ще свинцево-мідна аномалія в тому місці. Ось і все, що вибухом викине на поверхню. А те, заради чого ми провели б акцію, не дістанеш ні тротилом, ані будь-якою вибухівкою. Воно-бо перебуває в іншому вимірі, хоча з нашою системою пов’язане точкою на кладовищі. Іншої думки мій розум видати не годен.
— Ви дивилися тільки вниз? — запитав я.
— Ні, — відказав Михайлюк, — я дивився і вгору. Але нічого не помітив. Хіба що відчуття незвідане охоплювало щораз, коли я відводив погляд від "міража" і вдивлявся в небо. Здавалося, ніби я завис у глибочезному колодязі, в якому було видно і дно, і те, що на дні, але не видно було цямрини. А там же, над цямриною, мусило б висіти й відро...