— Звідки беруться ці комахи!? — бурчав. — До мого від’їзду за кордон їх наче не плодилося стільки. А зараз куди не кинь...
Розповів, як проїздом додому з Мавританії, купив у Марселі костюм-трійку. Продавець рекламував товар у досить дивний спосіб: спрямовував на нього полум’я газової запальнички. І от недавно виявилося, що піджак з вогнетривкої тканини попсувала міль.
— Це ж треба! — Обурювався й дивувався Ткач, чіпляючи штори до карнизу. — Цим полотнищам двадцять років — їх купили того року, коли я прийшов сюди після закінчення інституту. Пам’ятаю, як ганили тоді на зборах постачальника за марнотратство. Мовляв, можна було б щось дешевше повісити на вікна. А бачите, їм зносу немає. Аби тільки не клята міль.
Потім Ткач заходився дорікати мені й Михайлові Теодоровичу, який щойно повернувся з відрядження:
— Ви ж нічого не бачите навколо себе... Один на літературі звихнувся, інший на ентропії. Докотимося до того, що не те що штори, а й столи міль поїсть, а тоді й за нас візьметься.
Тим часом дії Ткача, як і його балачки, здавалися мені нікчемними перед таємницею, до якої ми з Михайлюком стали причетними. По тому, як я довідався про те, що гіперзвукові радіопередачі неможливі, в мені неначе увімкнувся якийсь прилад відчуття небезпеки; що далі стрілка того "приладу" відхилялася від нуля, то важче мені ставало займатися творчою роботою.
По обіді нас — провідних науковців — покликав до себе завідуючий відділом. Він поважно сидів у високому м’якому кріслі, терпляче очікував, поки ми вгамуємося. А тоді з місця в кар’єр заходився шпетити міністерське начальство. Ми з досвіду знали, що вслід за потоком небезпідставних нарікань постане якесь конкретне повідомлення...Тим часом я подумки завважив, що ширми на вікні, які ще недавно мало не торкалися підлоги, ніби покоротшали. Краї були обстріпані, немов би їх хтось підрівнював тупими ножицями. Мої спостереження порушив господар кабінету:
— ...Отже, нав’язали нам тему з тектоніки, на яку дають сорок тисяч... І вже сьогодні я мушу повідомити, хто буде виконавцем.
Немалі гроші, подумалося мені. Мабуть, Білоконеві запропонує. І несподівано почув:
— Гадаю, колеги, настав час випробувати наші молоді сили і доручити цю роботу Тхолику. Нехай покаже, на що здатний...
Посудієвський говорив з деякою поблажливістю, але по-батьківськи добрим голосом. Від мого погляду не уникло те, як переглянулися Ткач з Білоконем. Тим часом завідуючий відділом провадив:
— Він у нас хлопець ініціативний, беручкий, заочну аспірантуру кінчає. Отже, йому, як кажуть, і карти...
Озвався Вакуленко:
— Апробацію сил доцільніше б провадити на менших грошах. Тхолик у нас чоловік новий, то чи не ліпше було б доручити йому однорічну тему — тисяч на десять? А вже тоді садовити на важливу проблему.
"Розхристаність" Вакуленка особливо впадала в очі поряд з ошатним, у бездоганному костюмі, завідуючим відділом. Зовні це були дві протилежності. Один по два місяці не бачив перукаря, другий відвідував його мало не кожен тиждень. Один мав пожмакане обличчя з ледь приплюснутим носом, у другого лице було без жодної зморшки (хоча й не випещене) і на ньому відбивався внутрішній спокій.
— Ви вважаєте людину, яка працює в нашому колективі п’ять років, новенькою?
— Як-то п’ять!? — вихопилось у Вакуленка.
Я теж немало здивувався. Мені чомусь здавалося, що Тхолик прийшов до нас якихось два роки тому. Мабуть, таке ж враження було і в Михайла Теодоровича Білоконя, бо він озвався:
— Та хіба вже п’ять років?..
— Авжеж, — сказав господар кабінету. — Хлопець він скромний. Та якщо буде таким же скромним і при виконанні наукової роботи, то...
Я давно завважив за собою корисну рису "просівати" балачки на нарадах крізь "сито", котре вловлювало мені самий тільки смисл сказаного. І цього разу, зафіксувавши, що питання вирішене, я знову звернув увагу на штори, які нагадували театральні завіси, сценою було інститутське подвір’я. Колишній завідуючий відділом — Михайло Теодорович мав звичку подовгу стояти між тих штор, обмірковуючи щось своє. Такі ж самі полотнища висіли і в актовому залі, і в кабінеті директора... Я видивлявся на них блідо-жовтих метеликів. Та їх там не було. Принаймні з боку кабінету. Але внизу до обстріпаних країв пристала тоненька павутинка... Мої спостереження порушили заключні слова Посудієвського, які він, як завжди в таких випадках, вимовляв дещо врочисто:
— Ми сьогодні добре попрацювали, товариство. Всі вільні. — І відкинувся стомлено на спинку крісла.
...Широка кощава спина Михайла Теодоровича, так само, як і його стіл з двома горами книжок, здавалося, були деталями якоїсь дивної системи. Часом рипне стілець, шелесне сторінка, хитнеться голова і знову система замре. Старший наш колега жив осібним внутрішнім життям, заради якого поступився колись посадою завідуючого відділом. Нас із Ткачем він здебільшого не помічав, зрештою, як і ми його. Хоча це й не заважало нам ставитись до нього з повагою, а йому до нас — із батьківською вимогливістю. Правда, Ткач, як старший з нас двох за віком, дозволяв деяку вільність у стосунках з Білоконем. Так, він міг раптом, ні сіло, ні впало, запитати: "А що, Михайле Теодоровичу, імператор Бокаса був великим гравцем у брідж?" або "А не боязко було вигравати у самого імператора?" На що Білокінь розвертався до вікна спиною, до нас обличчям і надтріснутим баритоном починав оповідати про свою роботу в Центрально-Африканській Республіці. Попри ощадливе ставлення до часу, Білокінь, бувало, якщо вже починав, то міг балакати хоч до кінця дня. Він замовкав і враз відгороджувався від нас невидимою стіною тільки тоді, коли Ткач, лукаво посміхаючись, цікавився: "Імператор, мабуть, був гостинним чолов’ягою?"
Цього разу мовчали. Білокінь писав, а Ткач схилився над тектонічною картою. Та обидва були чимось заклопотані.
— ...Чи й ви вважаєте мудрим рішення завідуючого відділом віддати сорокатисячну тему Тхолику, — озвався до мене Ткач.
Але Білокінь випередив мене:
— Я не казав, що це рішення мудре. Я говорив, що колись же молодим силам слід давати дорогу. Згадайте свої юні літа. Які важливі теми я вам довіряв!