Але те, що він розповідав тепер, я чув уперше.
— Поки що сон і дійсність збігаються, — відказав Вакуленко. — Слухай далі. Десь, коли вже сонце сховалося за вершечками сосон, а густі тіні накрили берег і річку, студенти посідали біля намету і завели свої вміру дотепні, а загалом банальні пісеньки. Той їхній фольклор я пропускав повз вуха. Оживав лише тоді, коли в паузах між куплетами лунала сама гітара. Звуки її, справді, чарували. У ті хвилини я почувався так, ніби на мені облуплювалася шкаралупа з черствості й настороженості. Я почувався билиною в теплому вітрі звуків, яка відгукується коливанням на найменший повів. Можливо, це було занадто самовпевнено, але мені здавалося, що та віртуозна гра призначалася мені одному. Край блаженству поклав один із трьох бороданів на тім березі. Він підвівся від згаслого вже багаття і зійшов до води. А там, підсукавши вище колін штани, перейшов потік і попрямував до нас. Середнього зросту, головатий, з короткою жилавою шиєю. Мав чорне, аж синє волосся.
— Привіт всій компанії, — мовив він хрипкуватим голосом і я відчув, як ковзнув по мені його уважний погляд.
Гітара замовкла. Ми стримано відповіли на привітання.
— Солі позичите? — звернувся він до гурту.
На обличчі під густою заростю вгадувалася посмішка, а в очах світився вираз якоїсь зухвалої улесливості.
Дівчина, що була за шеф-кухаря, підвелася і зайшла в намет, де лежали продукти.
— Та й ладно ж ви тут співаєте, — сказав він тим часом.
Цього разу він звертався конкретно до гітаристки.
Але на те — ніхто ні слова. На обличчях трьох хлопців читалася погано прихована настороженість, а дехто з дівчат дивився на нього навіть злякано. Я між тим відзначив на його босих ногах витатуйовані слова "Вони стомились". Чоловік мав непропорційно великі ступні, які, здавалося, було підкачано, як надувні подушки. І стояв він так, ніби погойдувався на тих надутих камерах. Було йому на вигляд років сорок. Куховарка не забарилася винести кульок солі, і чоловік, подякувавши, пішов від нас. Куртка із цупкої чорної тканини мало не тріскалася на його спині. В кремезній постаті вчувалася могуть звіра. Ніщо мене так не насторожило в ньому, як одна обставина: волосся в нього, на голові, й на обличчі було однакової довжини. Це викликало підозру, що він і його супутники — втікачі. А людям, які свідомо йдуть на втечу з табору, як правило, вже нічого втрачати, Отож, першим моїм рефлексом було віддати наказ негайно зніматись. Я не зробив цього тільки тому, що побоявся видатись боягузом. Натомість покликав у намет хлопців і поділився своїми підозрами. На тій раді ми вирішили, що вночі по черзі будемо вартувати. Зарядили берданку й наган, що їх мені видав під розписку начальник експедиції, і аж тоді вийшли до ватри, де дівчата гріли воду на чай... Сталося те, чого я й боявся. З сутінками з’явилися всі троє. Мені одразу впало в око, що заросли вони однаково. Один з трьох був довгий, худий, білявий — повна протилежність вивідувачеві. Другий — нічим не примітний чоловічок, віком, мабуть, за п’ятдесят... Пропущу в розмові те, як вони знайомились, а потім підспівували студентам. Воно і в пам’яті провалилось, і уві сні не згадалося. Подія почалася з того, що кремезний чолов’яга, який приходив по сіль, узяв до рук гітару. Вона в нього враз заквилила, немов жива. Звуки її спершу були якимись болючими, а тоді стали первинно дикими, майже істеричними. Він так грав, ніби то була його остання гра. Довго відводив душу. Студенти сиділи немов заворожені. В сутінках уже не можна було побачити облич, але я вгадував настрій: вони були збентежені, навіть приголомшені тією грою. А тоді зблиснули білі зуби гітариста і він завів жалісним, майже дитячим голосом: "Ой, начальнику, начальничку-у, а-а відпусти додому-у..." Доспівавши останній рядок цієї пісні, раптом так ударив по струнах, що дивно, як вони не порвались, і вже зовсім іншим голосом почав вульгарні табірні куплети. Я не витримав:
— Одну хвилинку, — перебив я, намагаючись бути спокійним. — Ці дівчата і юнаки — студенти першого курсу, їм не можна слухати таке.
— Студенти! — ніби аж зрадів гітарист. — Першого курсу! Та ми ж теж студенти! Я, наприклад, дев’ятикурсник, он Костиль, — він кивнув на худого, — одинадцятикурсник, а Линда гриз науку чотирнадцять курсів.
— Авжеж, — ворухнувся білявий Костиль, що досі сидів з підібганими по-східному ногами. — І так нам та наука в печінках засіла, що ми плюнули на неї та й пішли світ за очі. Хрін з ними, з тими дипломами. ..
— Чьо світитесь, чьо світитесь!? — обізвався третій із гостей злим голосом. — Чули, що бугор сказав: не можна їм слухати ваших куплетів, розтаку вашу перетаку! Не можна. — Він підвівся і попрямував до річки.
Його поплічники покірно подалися слідом.
Довго не могли поснути студенти. Звуки гітари глибоко запали їм у свідомість і щось там оголили. Було в тих звуках те, чого людину непомітно для неї позбавляла цивілізація — повна, майже тваринна, розкутість. Я піймався на думці, що звичайна симпатія до тієї пишненької під впливом почутого стала раптом проростати у глибоке почуття...
А ніч брала своє. Хтось із хлопців уже белькотів уві сні. Тільки я лежав під відхиленою запоною і не зводив очей зі стану сусідів на другому березі, їхній абияк напнутий намет у сяйві місяця був схожий на брилу породи. А надворі тихо-тихо, ніде ні шелесь. Тільки терпкий запах хвої нечутною хвилею то накочувався, то відкочувався від місця моєї схованки. Було вже далеко за північ. Мені лишалося вартувати ще півгодини. А потім я мав розбудити одного із студентів. І тут до слуху долинуло шарудіння. Здавалося, то заворушилася якась із дівчат на ліжнику в сусідньому наметі. Але скоро те шарудіння розтануло в тьмяній тиші. Підозри воно не викликало — з шатра-бо на тому березі ніхто не виходив. Та все ж невдовзі мене охопило почуття неусвідомленого жаху. Він, здавалося, не в мені зародився, а десь інде, а моя підсвідомість тільки відгукнулася на нього. Зараз я вже можу стверджувати, що то був жах іншої людини, на який я внутрішньо відгукнувся. За якусь мить хтось завовтузився й водночас почулося хрипіння. Я вислизнув з-під запони і кинувся до крайнього намету. А там, у двох кроках від полотняної стіни, широчезна чорна спина пригнітила дівчину; її білі ноги мигтіли в медвяному місячному сяйві й несамовито били по ліжнику. З-під руки ґвалтівника, якою він затис їй рота, чулося тільки хрипіння. Не довго думаючи, я щосили садонув його носаком в ребра, аж там щось хряснуло. Зразу ж почувся кашель. То бородань відпустив рота дівчини... У цього чоловіка була звіряча реакція: я й не отямився, як він, уже в повний зріст, насувався на мене, немов ведмідь. Не пам’ятаю, як він замахнувся, а пам’ятаю лише удар в голову — блискавичний і нищівний. Я відлетів на кілька метрів і знепритомнів... Отямився від дикого жіночого крику. Бандюга, схопивши гітаристку за руку, тягнув її в хащу. Я, ледь зіп’явшись на ноги і хитаючись, пішов слідом. Тим часом, розбуджені криком, повибігали напівголі студенти, а до річки з протилежного боку поспішали вже поплічники ґвалтівника. І тут мені клепнуло в потьмарену свідомість, що в мене ж під штормівкою заряджений і знятий з запобіжника наган. Я вихопив його і без вагань навів у голову бороданя. Він був метрів за вісім від мене, до того ж смикався, намагаючись утримати дівчину. Я цілився не так очима, як інстинктом, мені й на думку не спадало тоді, що я можу схибити, або, ще гірше, влучити в дівчину... Здавалося, то був не звук пострілу, а гавкнув великий собака. На мить мені примарилося, що в чорного чоловіка збито капелюха. Сам він, шарпнувшись, повалився на лапи ялини. Упала й дівчина. Підбігши, я побачив на гілках якісь білі драглисті шматки, що волого поблискували в сяйві місяця. Дівчина мить лежала непорушно, а тоді зробила спробу встати. Але її було ніби прикуто до широкої чорної постаті на землі. Рука напасника вже мертвим браслетом стискала їй зап’ястя. Ще й тепер відчуваю закляклу силу пальців, які мені довелося відгинати аби звільнити дівчину... Потім я не раз згадував ту мертву хватку, коли мені десь за тиждень по тому одягли наручники.