Настали сутінки. Я ввімкнув фари. Попереду, немов маяк, світилася скляна вежа автоінспектора. Нога несамохіть послабила тиск на педаль газу.
— Не знижуйте швидкості, — почувся кволий голос Михайлюка. — Перемкніть світло на ближню дистанцію і йдіть шістдесят.
В словах його був сенс. Якщо збавити швидкість менше дозволеної, то автоінспектор може щось запідозрити. А в мене ж нема посвідчення водія.
Міську межу проскочили благополучно. Та коли вже на перехресті, де треба було повертати до гаража, спалахнуло зелене око світлофора, Михайлюк знову подав голос:
— Не повертайте, їдемо до вас.
Я зрозумів. Він боявся показатись на очі жінці й доньці в такому стані.
Пенсіонери, що "забивали козла" під двохсотватною лампочкою біля мого будинку, провели нас скептичними поглядами. Михайлюк ішов від машини, похитуючись, а я був готовий підхопити його в будь-яку мить. Щойно я відчинив двері, як він упав у крісло-гойдалку й заплющив очі. Я ж пішов на кухню й заходився готувати вечерю. Сподівався, що поки посмажу картоплю, йому полегшає.
Десь за півгодини з кімнати почувся голос Михайлюка. Він говорив по телефону з дружиною. Казав, що заїхав до мене і щоб вона не хвилювалась. А тоді зайшов на кухню.
— То оце так живуть одинаки, — мовив, силувано посміхаючись і оглядаючи нехитре кухонне начиння.
Я завважив, що в його голові не з’явилося жодної сивої волосини. Зате очі глибоко позападали, шкіра на лиці прив’яла, переді мною стояв зігнутий гіркими літами чоловік, майже дід. Коли ж наші погляди зустрілись — я помітив в його очах біль. Здавалося, то був хворий, якому щойно повідомили про смертельний діагноз. Але водночас у зіницях проглядалась непримиренність, навіть впевненість у тому, що діагноз липовий.
Я дістав з холодильника пляшку перцівки. Михайлюк, який, наскільки мені було відомо, не вживав спиртного, подивився схвально. Коли ж я в сковороду зі смаженою картоплею вкинув дві ложки томатного соусу, настрій у нього помітно покращився. Він зауважив:
— Авжеж... Нащо вам жінка, якщо ви так добре готуєте...
Вечеря була схожа на поминки. Ми випили мовчки, не цокнувшись, відтак заходилися закушувати. Очі в колеги вогко поблискували; він уникав дивитись на мене, їв спочатку силувано, затим розохотився.
— Недарма про ваші кулінарні здібності легенди ходять, — озвався він.
Я не зрозумів і зажадав пояснень.
— Ну, Ткач, Вакуленко і всі, з ким ви їздили на польові роботи, не нахваляться вашими стравами.
Це було несподіванкою, досі мені ніхто про це не казав. Я знову взявся за пляшку, але Михайлюк від другої чарки відмовився. Він змінювався, а точніше регенерувався, прямо на очах. Зійшла пергаментна жовтизна з лиця, поменшало зморщок, навіть плечі випростались. Невидиме психологічне поле, що весь час відчувалося між нами, дедалі густішало. То була моя цікавість і його небажання згадувати те, що він пережив під час польоту. Та зрештою, мабуть, не без впливу чарки, він сказав:
— Якби не ви, не знаю, що й було б зі мною. Я немов би поповнював від вас свої сили. Може, це помисливість, але в час психічного (дуже схожого на больовий) шоку, я генерував не тільки свою, а й підключився до вашої волі. І завдяки цьому мені вистачило снаги вийти з того останнього витка над міражем. Хоча слово "міраж" не відповідає смислові того, що я цього разу бачив. Як і слово "мощі"... Я бачив не скелет, а істоту, в котрої замість тіла — хітин, а, може, якась інша матерія. Вона лежала в ореолі чи то світла, а чи світних часток, схожих на язики полум’я, якими, до речі, вона обстріляла мене двічі. Власне, то були залпи нечуваними душевними стражданнями. І ще: воно живе, принаймні якщо дивитись на нього з тієї висоти, на яку спромігся винести мене дельтаплан. Воно має обличчя людини, але водночас у ньому є щось і від комахи. Тонкі людські губи проте ворушились, немов у коника; і зуби рухались, як жувальний апарат у фаланги, хоча кожен зуб окремо нагадував людський. Воно лежить голе і, видно, — чоловічої статі. Очі теж, немов би й людські, балухаті, але всеохоплюючі; дивились уважно і розглядали так само, як розглядала б, скажімо, муха. А тільки погляд його йшов... Ну, як би вам пояснити... З минулого, чи що... Ми роздивлялись один одного не в просторі, а в часі: він з минулого, я з сьогодення. В погляді його не було ні ворожості, ні допитливості. Очі ті більше скидалися на оптичні прилади... Хтось, не пригадую вже — ви чи я, висловив припущення, що нас приймають за своїх і підживлюють стражданнями. Цього разу в мене виникло відчуття, начебто свідомість мою "продзвонили". Крізь неї немов би пропущено було пучок елементарних часток. Десь так, як рентгенівські промені пронизують матеріальний предмет. Втім, не всю свідомість, а лиш ту частину, що відає інформацією. Бо, гадаю, якби міраж зчитав би й другу її частину, то навряд чи я повернувся б. Не буду розповідати вам про душевні страждання, яких я зазнав і якими насичено кожну клітину мого тіла. Скажу основну думку, яку я виніс з останнього найвищого кола. Міраж — не що інше, як символ і водночас — "маяк". Його поставлено для того, щоб зорієнтувати прибульців з космосу. Гадаю, такі маяки розкидані по всьому світу. Це концентратор психічної енергії, а саме — страждань, якщо хочете — заправна станція для тих, хто потребує страждань.
Раптом колега підвівся, взяв пляшку і налив мені й собі. Дзеленькнув своєю об мою і вихилив, не скривившись.
— За те, щоб людство якомога скоріше побачило ті невидимі маяки, — сказав він.
Це вже знову був той самий Михайлюк, якого я знав до останнього польоту — впевнений у собі, надійний боєць, який ні за яких обставин не схибить. У ньому на диво гармонійно поєднувались дух і плоть. Регенерація духу сприяла водночас і видужанню тіла. Він став знову по-спортивному струнким, розгладилася шкіра на обличчі, в очах з’явився блиск... І все ж це була вже інша людина — людина, що за короткий час прожила важке, багатостраждальне життя.
Він поїхав від мене об одинадцятій; на прощання попрохав жмутик петрушки, щоб забити запах спиртного.
9
Наступного недільного ранку я запарив міцної кави і сів за стіл, щоб поміркувати над останніми подіями. Власне, я намагався осмислити видива на кладовищі. Виходило, що міраж, з віддаленням від нього по вертикалі, збільшувався, обриси його ставали чіткішими і водночас обростали живою плоттю. "А що за цим? — муляло питання. — За межею, на якій побував Михайлюк?.." Я став нанизувати усе, що знав — від іржавого малюнка на глині до живої істоти з невідомої плоті — на "вертикальний стрижень". Але важко було уявити, що істота з висоти більшої від тієї, на яку виніс колегу дельтаплан, скажімо, встане, піде, заговорить... Ну, а далі? Звичайна людська екстраполяція базується на людській таки ж логіці. Простеживши певний перебіг подій, можна зрештою видати прогноз на найближче майбутнє. А ось у випадку з міражем спостерігається якась антилогіка. А відтак з неї можна видобути лише антипрогноз... Хоча і з антипрогнозу можна було б витягти якусь користь, якби не зміщення часу: і я, і Михайлюк кудись зникали (для стороннього спостерігача), хоч самі цього й не відчували (принаймні під час зникнення).