— Про що ви думаєте весь час? — увірвав мої міркування Ткач.
— Та так... Ні про що конкретно, — відказав я.
— Ви дуже змінилися останнім часом, — зауважив він. — Ви мені нагадуєте котел, у якому постійно щось вариться. А тільки що? Працюєте, мабуть, над новим романом?
Мені не хотілося брехати Ткачеві і я тільки посміхнувся.
Зійшло сонце; його проміння просівалося крізь лісосмугу, що відгороджувала поле стиглого вівса від похмурої залені конопляної плантації. За пагорбом, на другому краї тієї плантації, вгадувалися контури копра. То була шахта, де я побував під час останнього відрядження... Щораз, коли я, нахиляючись над ящиком з керном, торкався алевриту, мене начебто струмом шарпало. Адже саме в цій породі було знайдено отой блок, невідомо з якого матеріалу, що його мені показав Кльований. Перед очима щораз спалахували чи то ієрогліфи, чи то зображення цвіркунів, викарбовані на ньому. "Отже, наша Земля є об’єктом досліджень уже багато мільйонів років, — подумалось мені. — Втім, для тих, хто досліджує, час може мати відмінну від нашої метрику. А відтак для того, хто загубив (а, може, зоставив навмисне) блочок з "ієрогліфами", і для того, хто прилетів по нього (а, може, й на його сигнал), могло минути не так уже й багато часу.
Додому виїхали по обіді. Попри клопіт, який не полишав мене й на мить, на душі розвиднілось. Спершу не міг второпати навіть чому, та скоро збагнув — машину, в якій я сидів, вела людина.
4
Щойно затих звук "Волині", що віддалялася від мого будинку, як у квартирі задзвонив телефон.
— Нарешті! — почув голос Михайлюка. — Чого так пізно?
— Та їхали ж півдня...
— Впізнаю Ткача... Порядні люди зранку виїздять, а не сидять до обіду на свердловині. — Мить помовчавши, він запитав: — Як ви себе почуваєте?
— Добре.
— То, може, майнемо завтра на Маринину гору?
— Ні, — відказав я.
— Шкода. Самому мені важко буде впоратися з тим крилом.
Мене раптом захвиснула якась важка хвиля. То був страх за колегу.
— Антоне Кузьмовичу, — мовив я якомога спокійніше, — потерпіть. Хіба вже так конче треба вправлятися щосуботи?
— Та я ж уже одну суботу пропустив. А на носі змагання.
— На вашому дельтаплані жодні змагання не страшні, — відказав я, а сам подумав: "Але ж і молодчага! Змагання."
— Не треба тільки лестити. Я ж нічого не кажу. Не можете, то й не можете...
Мені хотілося сказати, що не тільки сам не можу, а й йому не раджу . Та це вже було б інформацією для роздумів, якби нас випадково хтось підслуховував. Я сказав:
— Давайте вже наступної суботи.
Михайлюк довго мовчав, а тоді буркнув:
— Гаразд, — і поклав трубку.
Після того телефонного дзвоника мене довго не полишало почуття провини. Всередині щось млоїло, так ніби совість моя була нечиста, ніби я зрадив... Та помалу на зміну почуттям прийшла логіка. Михайлюк був для мене не просто товаришем. Він був носієм знань, які втратити було б злочином. Хто зна, чи в світі є ще хоч одна людина, котрій відомо стільки, скільки йому.
Під час обідньої перерви багато хто з інститутських любив походити тінистими алеями скверу. Ходять по двоє, по троє, ведуть наукові суперечки, анекдотами бавляться. Донедавна я теж був одним із них... Але тепер між мною і громадою, виникла невидима перепона. Я хоч і залишався в їхньому середовищі, та водночас ніби перебував і в іншому вимірі, з якого пильно спостерігав за кожним... Моя обідня перерва здебільшого минала в компанії Вакуленка й Філоненка. З Вакуленком ми часто їздили у відрядження по шахтах, а з палеонтологом Філоненком мене поєднував потяг до палеонаук. Філоненко був типовим інтелігентом. Ніколи не перебивав співбесідника, мав борідку й окуляри в тонкій платиновій оправі. Зростом і статурою доля його не наділила і він (на відміну від більшості людей невисоких) не намагався надолужити цю свою ваду гонором або чимось іще. Вакуленко ж постать мав гарну, але лицем не вдався. Попри мужній вираз, воно було не те щоб простим, а навіть вульгарним. На ньому постійно було знати іронію, а то й глузливість; навіть тоді, коли Вакуленко був цілком серйозним. За цю властивість у дитинстві йому часто перепадало на горіхи як від одноліток, так і від дорослих.
— Вакуло, — озвався я, — переказували з Об’єднання, щоб ти не зволікав з програмою робіт по новій темі.
— Я-то не зволікаю, — пхикнув Вакуленко, збочуючи з хідника в траву. — Це ви з Ткачем кинулися виконувати роботу, не маючи на руках угоди.
— Луговому найближчим часом потрібні хоча б попередні рекомендації.
— Всім найближчим часом щось потрібно... — буркнув Вакуленко.
Ми з Філоненком ішли за ним по густій траві, в якій рясніли квітки кульбаби. Я заздалегідь знав маршрут Вакуленка: він пролягав до краю скверу, де стояло скромне погруддя відомому поетові. І п’єдестал, і погруддя з червоного граніту лише трохи перевищували зріст людини. На похилій плиті під п’єдесталом було покладено, мабуть, дитячою рукою букетик кульбаб. Ми раніше ніколи не спинялися біля пам’ятника, а виходили на стежку, що вела від нього, і знову поверталися на хідник. І цього разу, окинувши неуважним поглядом погруддя, ми вийшли на бетоновану доріжку. Та раптом я спинився. А тоді обернувся до погруддя. На літерах щось мерехтіло. Спершу я не повірив своїм очам. То була міль. Жовтувато-сірі метелики. Вони прямо кублилися в заглибинах у граніті. Пильніше придивившись, я помітив і павутинку, і білих хробачків, які точили "тіло" каменя. Міль мерехтіла всюди, де не було поліровки: В очах, в щілині між погруддям і п’єдесталом. Літери під її дією стали немов би розмитими, а зіниці розширились, від чого на спокійному досі обличчі поета з’явився вираз подиву. Першим моїм імпульсом було погукати Вакуленка й Філоненка, та в мені знову спрацював якийсь запобіжник і я поспішив слідом за ними... Обідня перерва закінчувалась і науковці сходилися з хідників скверу на майданчик біля парадного. Я пошукав поглядом Михайлюка. Він ішов сам, виструнчений по-військовому. Темно-сірі штани й голуба сорочка на ньому були ніби щойно з-під праски. Я погукав і він спинився. Сухо кивнув на привітання Вакуленка, на мене глянув невдоволено. "Хіба ще сердиться за мою відмову?" — подумав я, але одразу ж зметикував, що помилився. Михайлюк уважно спостерігав за Данилюгою, який неквапом ішов в компанії свого підлеглого Щурбатого. Я скоріше вгадав, аніж помітив увагу колеги до завідуючого відділом свердловиків.