...А вранці почалося нове коло пекла. Сонце так само лише вгадувалося в рудому хаосі, в машині завис густий пиловий туман. Коли ж ми підвелися, щоб наточити води, то на свій жах знайшли діжку надто легкою. Виходило, ми й не зчулися, як видудлили більшу частину запасу. Та й не дивно. Людина в пустелі випаровує до літра води за годину. А за таких екстремальних умов, то й більше. Отут ми з Омаром почали по-справжньому ощаджувати воду. Пили вже не з глека, а з пластикової стопочки, яку я видобув з аптечки... Стрілка термометра тим часом зупинилася на плюс п’ятдесят два. Що було значно нижче, ніж учора. Про причину такого блага я навіть не здогадувався. Адже зовні діялося щось неймовірне.
Товариш мій звертався по допомогу до Аллаха, мені ж на пам’ять ішли спогади дитинства. Рука десятирічного хлопця умочує пензель спочатку в воду, а тоді в кружечок акварельної фарби. На папері з’являється червоний сонячний диск. "Де ти, Сашко, бачив руде Сонце? — питає мене вчителька, яка з протилежного боку столу перевіряє зошити. — Сонечко має жовтий колір, ну, може, мусянжовий, та тільки не рудий." "Буває й руде сонце, Ніно Костянтинівно, — заперечую я через двадцять вісім років. — І плаває воно не в чистій голубизні, а в пилюці". "Буває, то й буває", — ніби каже вчителька і кладе руку на мою вихрасту голову... Тепер я вже можу собі зізнатися, що очікував запрошення до неї додому не для того, щоб розвивати свій хист до малювання, а щоб відчути на маківці її долоню. Вчителька жодним натяком не згадувала про моє лихо. Тільки одного разу, у першу річницю смерті матері, запитала, чи я ходив на могилку. Вона робила все, щоб не замулилися в мені ті духовні канали, якими людина обмінюється добротою з іншими людьми.
...А воля мене не полишала. Це вона ніби перевела організм в інший режим роботи. Хоча із свідомістю діялося щось неймовірне: картини минулого й теперішнього перемішалися і я марно намагався розплутати той клубок, який колись був стрічкою послідовних подій.
— О, Аллах, вияви нам свою милість! — шепотів Омар, перехиляючи чергову стопку води.
Він задихався від браку повітря й жари. А потім розум його потьмарився і він рвонувся до дверей, щоб вийти.
— Потерпіть, друже, до ночі вже недалеко. А там, може, трохи попустить... — благав я його.
Голова боліла немилосердно, рот і горло висохли так, що вкрилися струпами. Та я почував себе краще, ніж Омар. Прийшли на пам’ять слова чоловіка з корпорації, в якого я був гостем на іподромі: "Ми, корінні мешканці, переносимо хамсин значно важче, ніж європейці. Страх перед цим вітром, який справедливо називають "подихом смерті", став уже нашим спадковим страхом. А де страх, там і слабкість".
І тут я згадав про радіо. Прочинив двері, щоб вийти й висунути антену; в салон впорснуло суміші піску й жароти. Та Омар на те не відреагував. Він був непритомний.
Почувся хрускіт. Нога наступила на щось живе. Водночас дзьобнуло в черевик. Під машиною кишіло фалангами. Великі, завбільшки з цигаркову коробку. Ці павукоподібні тонко відчувають вологу. Шпарини нашої схованки були для них джерелом вогкості. Але я враз забув про комах. Моя темно-сіра машина тепер поблискувала в сутіні пісковію, як балон термоса. На ній не лишилося й цяточки фарби. Стекла теж були вишмуляні піском до матового. "Так ось чому температура в салоні стала нижчою від учорашньої..." — подумав я, висуваючи антену. Перед тим, як сховатися в машині, я встиг помітити, що бархана, біля якого ми вчора зупинилися, тепер немає. Від нього лишився тільки шар піску, з якого південно-східний вітер і збивав отой гаспидський коктейль.
Із заходом сонця температура трохи спала. Почав подавати ознаки життя і мій товариш. Коли ж крізь завивання і тріск в ефірі голос нуакшотського диктора повідомив, що хамсин уже видихається, Омар і зовсім оклигав. Його навіть вистачило на те, щоб з’їсти шматок м’яса.
Тим часом із пам’яттю моєю діялося щось неймовірне. Отой клубок, який колись був стрічкою послідовних подій, дедалі збільшувався. Він то туго змотувався, то знову розпускався. Події минулого тасувалися, знову шикувалися в ланцюг, який, проте, рвався щоб з’єднатися в новій послідовності. Все те супроводжувалося віршами, музикою, фрагментами з художніх творів, геологічними й математичними ідеями. Це було, як марення. Проте марення, контрольоване свідомістю. Я чув, а точніше сказати, бачив уривки з "Гайдамаків" Шевченка, епізоди з романів Гоголя і Толстого, я проникався ідеями Вернадського й Остроградського. А музикою до того всього був мій біль — усі його фізичні й духовні відтінки. Я запитав у Омара, що відчуває він, але мавр, повагавшись, сказав, що його допікає страх за дітей. "Хто їх тоді годуватиме, месьє, хто вивчить?"
...Така тиша буває тільки в пустелі і тільки на світанку. Мені не раз доводилося ночувати просто неба в Сахарі і я зазнав тієї безмірної тиші в безмежному просторі. Я очікував, що ось-ось удар піску в метал зруйнує ілюзію. Але то таки була тиша. Поряд спав Омар. Чалма зсунулася з його голови і в слабкому світлі, котре ледь пробивалося крізь матове скло, було видно, що волосся в нього стало геть білим.
Під колесами захрустіло, мабуть, фаланги. Ми від’їхали від їхнього кишла і я спинив машину. Весь простір здавався дном океану, воду якого сильно змулив недавній шторм.
З машини вийшов Омар. Він ледь тримався на ногах. Повернувшись на схід, він почав молитись. Я тим часом клацнув двома защіпками над лобовим склом, крізь яке нічого вже не можна було розгледіти, і відхилив його на капот.
— Месьє, — прохрипів мавр, — Аллах послав нам важке випробування. Аби тільки на цьому воно й закінчилося.
Ми їхали в пилюці вже близько години. Малі бархани долали, великі об’їжджали. Сонце ще не зійшло і єдиним нашим вказівником був компас. Омар поволі оживав. Він розповів, що в нього сім дочок і шість синів. Що жінка має середню медичну освіту і через це діти в них майже не хворіють.
— А у вас, месьє Алі, є діти? — запитав він несподівано.
— Є. Син.
— Один?! — здивувався. — Чого тільки один?
— Аллах не дав більше, — відказав я з усміхом.