Усі чекали.
Раптом, як із одних грудей, почався спів. Повільний, розмірений, скупий. Слова гупали в пісні, як ціп на току, окремо, виразно:
— Ла-іль — ал-ла…
Монотонне і безконечно, наче великі годинники рахують хвилі:
— Ла-іль — ал-ла…
Абібула прижмурив очі. Голова в нього хитається в такт пісні, і слова йдуть за словами, немов верблюди в пустині:
— Ла-іль — ал-ла…
На один голос, у такт, безперестанку, без передишки. Всі ті ж слова, усе той темп.
Так тягнеться довго. Минають хвилі, години; здається, дні цілі проходять. Він уже не чує ні власного голосу, ні свого тіла, ні тіла сусідів. Всі вони злились разом, в одно суцільне тіло, у один спільний голос, який веде пісню, довгу, скучну, монотонну, немов машина помпує воду або слова хтось ниже на безконечну низку:
— Ла-іль — ал-ла…
Не то скучно стає Абібулі, не то спати хочеться. Щось налягло на мозок. А проте Абібула чує, як там десь глибоко, у грудях, на самому дні, зерно по зерні, крапля по краплі, збирається сила, росте, зміцнюється. І знов йдуть, як хвилі:
— Ла-іль — ал-ла…
Сумно так стало в теке; бліді обличчя немов застигли, а в серці щось неспокійне, там щось ворушиться… Клубком котиться в грудях, бере за горло. Хочеться крикнуть: ти один, Боже, всесильний, могучий, в тобі вся радість, у тобі надія… Ти один, Боже! О Боже!…
Хтось хлипнув, не здержавсь…
— Алла!
І збудив назбирану силу, всіх зняв на ноги.
Тремтить в Абібули тіло і горять вуха. Розгойдана душа рветься хвалити Бога, тягне з собою тіло. Щось у ньому є. Якась пружина. Велика радість. Побожний рух.
— Немає бога, опріч Бога!…
Плече з плечем, знов тісний круг, братнєє коло. Вінок із халатів та білих чалм. Радісно пісня вирвалась із грудей:
Ля Ілля ге — іль алла-ге…
Ля Ілля ге — іль алла-ге…
Жива каблучка уже хитнулась. Раз у той бік, раз у другий. Спочатку плавко, поволі, у такт, немов тихі вітри хитають колом, немов лагідні хвилі гойдають водні лілеї. Схиляються чалми в честь шейха, гойдається мозок, як у колисці, душа бажає розгону, й дедалі зростає рух. Здається, вітри міцніють, підхоплюють коло. Все швидше та й швидше. Зростає пісня… дужчає голос, обличчя сяють, Білі халати надулись від вітру, і мають поли. Поклони все глибші, все нижчі. Тіло згинається удвоє, в'ється, як вуж, китиці фезів скачуть по чалмах, а слова пісні злились у крик:
— Е-ге-лла!… е-ге-лла!…
Росте той крик, скаче, мов по драбині, все вище, як дикий звір у горах, тягне з собою тіло, захоплює дух.
— Е-гге-лла!… е-гге-лла!…
Бліді обличчя скривились, тіло б'ється у корчах… Абібула плаче. Хлипають другі… Вже не стає сили, знемога…
Та ось потіха. Мов упала з неба. Високий тенор почина пісню — веселу, бадьору, ясну, як ангельський спів:
Юдже султаним
Дерде дерманим —
Шу тенде джаним
Ху де мек істер-гу!…
— Гу-у! — З десятків грудей вихопивсь радісний покрик.
— Гу-у! Один! Ти один, Боже, великий Боже, даєш лік там, де вже ніхто помогти не зможе…Душею й тілом прагну сказати, що Ти один! Г-у-у!…
Дика радість хапає за серце… Абібула чує, як нові сили, великі, незміряні, ввілляла та пісня у його члени. Вони всі скачуть, радіють, усі славлять Бога… Плигає тіло в шалених рухах, хвилюють груди, і скаче голова, залита потом, а крізь заплющені очі він бачить небо, усе в огнях. Бачить троянди, червоні гранати, білі лілеї… Горять… цвітуть… літають… Цілий дощ цвітів… Ллють пахощі в груди… Трудно так дихати… Він уже не може співати, він ледве встигає за всіми:
— Гал-гай!… ай-гай!… ай-гай!…
Всі — одно тіло, що скаженіє у рухах, всі — один голос, що славить Бога:
— Ай-гай… ай-гай…
А пісня бадьорить, а пісня ллється, як із неба, весела, радісна, чиста, мов ангел співає.
Хтось плеще в долоні… От хтось сміється — ха-ха!
— Алла!
Швидше, прудкіше, всі разом… Останнім духом… Решткою сил.
— Хай-хай… Живий… живий… Бог живий…
Крик скаженіє, гарчить, як прибій моря, як лютий пес… Б'ють китиці фези, мотаються голови, підплигує тіло, танцюють перед очима зелені круги й хитаються стіни теке у славу Аллаха…
— Живий… живий… живий…
Ох, яка радість… ох, яке щастя… Небо розкрилось… Ангелів видко… мають уже крила… Аж плакать хочеться… сльози душать за горло…
— Ай-хай… ай-хай!…
Танцюйте, радійте!…
Море бушує, ревуть хвилі і лізуть на берег, щоб усе затопити.
Тоді простяг шейх руку і одним згуком утишив хвилі. Всі стихли, спинились, бліді, схудлі, зів'ялі, мов тіні. Всі сіли. Ноги під себе, плече до плеча. Знялось між ними біле рядно, й недужий, волочачи ноги, наче павук, підліз під нього.
Ще веселіше заспівав тенор, іще бадьоріше. Немов до танцю. Водить смичком по нервах, лоскоче серце. Ожило тіло. Розгойдане серце здійма нові хвилі, високі, сильні. Нема їм впину. Тіло все скаче, як на пружинах. Абібула не може спинитись, не має волі. Чужа якась сила вхопила тіло, б'є, крутить, волочить. Тіло німіє, тіло зникає… Десь щезло. Дух підняв крила, летить й пориває…
— Ай-хай… ай-хай!…
Швидше… ще швидше… Гей, швидше… До Бога… живого… єдиного Бога…
— Хай-хай!…
Мов із пуги, ляскає-плеще співець у долоні, жене, підганяє, бадьорить, сміється. Летить його пісня, як вихор. Росте божевілля. Плазують круг ряден тіла божевільних, як у перелогах. Ходором ходять плечі і руки, голови скачуть, страшні обличчя застигли, як у мерців. Кланцають зуби. Крик переходить у лемент.
Тремтить теке, хвилює світло, скачуть по стінах налякані тіні, й хмарка білої пари висить над колом. Ось-ось паде блискавиця, ось-ось ударить грім, розколе стелю, і Божа сила ввійде в слабого.
Вона вже тут: хвилює рядна, здіймає вгору, немов тумани, й безвладний каліка стає на ноги. Встав, твердо ступає, виходить із кола.
Всі кам'яніють. Сталося чудо. Блискучі очі, повиті млою, застигли, як скло.
Врешті хитнулись… Як п'яні…
— Живий! — гуркоче грім із грудей.
— Хай-хай!…
Радість велика. Щастя. Руки шукають обіймів. Хапають за плечі, за шию. Крик рветься з грудей. Не крик, а буря:
— Алла!… Хай-хай!…
Гарчать. Ревуть. Скрегочуть. Ригають. Труться лобами. Гавкають голосно, часто:
— Гав… гав… гав… гав…
Як дикі звірі, як стадо шакалів.
Щезла свідомість. Повна нестяма. Шаленість.
І знов, як над бурхливим морем, простяг шейх руки i кинув глухо, потягло: