Пріся була без міри щаслива, що дістала собі подружжя до любови, та ще такого красуня, ще другого такого в усьому Корсуні не було. Ще й з того раділа, що не знатиме свекрухи й не покине свого улюбленого садочка й левади; Микита ж радів на свою молоденьку, моторну дружину й спочивав душею після довголітнього тяжкого поневіряння й небезпеки. Батько й мати Прісі теж були дуже щасливі щастям дитини й дуже часто гостювали у її захистній світлиці.
У такому щасливому житті минула зіма й почалася весна.
У місяці березні до Цимбалюків прибув з Черкас, з війська, син їхній Василь, реестровий козак. Василь був ще зовсім молодий хлопець, дев' ятнадцяти років. Чорнявий, з ледве помітним початком вусів і ніжними рум'яними щоками, він більше скидався на дівчину, ніж на козака.
Побачивши свого пестунчика, Ганна так і прикипіла до нього: цілувала й милувала і в очі зазирала... Та й останні всі зраділи Василеві й після привітання разом зібралися до великої світлиці Цимбалюків. Проте радість побачення скоро минула ся, бо вістки, що їх привіз Василь, дуже всіх схвилювали.
Молодий козак розказав, що старший реєстрових козаків Барабаш оповістив по війську неначе з Чигирина втік на запорожську Січ сотник Хмельницький, маючи на мислі знову підняти запорожців та поспільство дo повстання. Так щоб не дати Хмельницькому ввійти в Україну, а зразу накрити його мокрим рядном, як тільки він вийде з-за порогів коронний. гетьман Потоцъкий наказує Барабашеві плисти з реєстровими козаками з Черкас Дніпром на човнах і впіймати Хмельницького, де буде зручніше.
— Та оце — сказав Василь на прикінці — мене одпущено тільки на два тижні, щоб зібратися до походу; коли ж крига на Дшпрі перейде, то й ми рушимо в похід.
На оповідання Василя першою обізваласа його мати:
— Що ж ото вас ганятимуть за всяким, хто втече на Запоріжжя? Туди, щодня тікають всякі люди і козаки й сотники... Хто посвариться з паном, то й тікає туди, так хіба за всіма ганятись?
— Ба ні, стара! — Озвався Цимбалюк. — Хмельницький не аби хто. Якщо він справді повстане на ляхів, то наробить чимало клопоту. Я його добре знаю ходив з ним і на Москву й на Царгород. Хміль завзятий козарлюга. Ти що, Микито, скажеш?
— Скажу: хвала Господеві, що направила Хмельницького на таке діло бо неможливо далі нам так жити, коли скоро ввесь український люд повернуть на польське бидло. Вже й тепер запрягають людей у панські ридвани замісць коней! Хміль — розумна голова. Він як візьметься, то наварить ляхам доброго пива... Уп'ються так, що й зал'ються!
Слухаючи, що говорив чоловік, Пріся зблідла, мов крейда. Проживши з Микитою півроку, вона вже добре розпізнала його й передчувала, що як тільки справді почнеться повстання на ляхів, то Микита покине її й піде знову битись з ними, як бився десять років до того.
Невже справді буде війна, Василю? — запитада вона брата тремтячим голосом.
Та ти Прісю не вважай на те, що говорить твій чоловік! — відповів брат. — Ми вловимо Хмельницького, як курку, та на тому й край буде.
— Підожди, хлопче, не хапайся... суворо здвигнувши бровами сказав старий Цимбалюк. Попереду треба обміркувати, чи годиться нам ловити та видавати ляхам свого товариша, що завжди обстоював козацькі, права й навіть до самого короля з тим доходив?
Василь глянув на батька здивовано, бо змалку він звик чути від нього прокльони на повстанців. Він не знав, що в останні роки старий козак змінив свої погляи. Не знав через те, що Цимбалюк боявся виявити свої нові міркування й наидужче ховався з ними від сина, побоюючись, щоб той через свої молоді літа та необережність якось не вскочив у біду. Василь жив ще давніщими думками свого батька й його останні слова були для молодого козака цілком несподіваними.
— Ви, тату, давніше не так ставилися до тих, хто піднімав шаблю на короля! — сказав він.
— Було колись, та минулося. Колись поляки й нам, українцям, давали жити, а тепер вони завзялися, щоб нас не було, а були лише самі ляхи. От скажи, сину, багато у вас по полках старшини з козаків?
— По два сотники та по одному осаулові на полк тільки й усього! Останні ж усі з польської шляхти.
— То ж то бо й є! А хто їх вибирав за старших, отих ляхів?
— Та вам же, тату, відомо, що вже кілька років нам не дозволяють вибирати старшину вільними голосами. Це всім дуже прикро. Всі на це нарікають, а не знаємо, що діяти.
— Таким чином — сказав Микита — тепер козак нехай уже облишить думку вибитись у полковники, або хоч і в сотники?
— Ні, як хто перейде до ляхів, так того зараз наставляють хорунжим, а далі й сотником.
— Чи не пекельні ж ото заходи ляхів! — скрикнув Цимбалюк, ударивши кулаком по столі. — Чи не правду ж я кажу, що вони мають на думці знищити козацтво?
— А я бачив це ще десять років до цього! — сказав Галаган.
— На мій, погляд, так лейстровики тепер уже не козаки... І ти, Василю, вже не козак, а польський драгун та й годі!
Ганна слухала й сама собі не вірила, що таке чує від чоловіка.
— Нехай би вже говорив так зять, думала вона, — він ще молодий та до того відомий зайдиголова, а тож ні, Данило перший почав таку розмову.
Стара жінка довго не наважувалася встрявати в розмову козаків, але страх за сина, що й досі уявлявся їй малою дитиною, переміг її покірливість до чоловіка й вона сказала:
— Чи то я глуха вже стала та не дочуваю, чи дурна та не так розумію те, що люди говорять, а тільки здається мені, що батько підбурює рідного сина до бунту. Чи не схотілося тобі, Даниле; під старість літ позбутися батьківщини, як позбувся Микита, та піти з торбою?
— Мовчи, стара! — гостро озвався Цимбалюк. — Твоє діло біля печі! Вечерю от скоріше сноряжай!
— Ні, не мовчатиму! — рішуче відповіла Ганна. — У всьому тобі скоряюся, а сина не дам спантеличити. Побійся Бога!.. Воно ж ще молоде та нерозумне чи довго-ж йому скочити катові до рук!
— Годі бо, годі! — сказав старий козак уже м'якше. До ката ще далеко. Тьху! Нагадала... бодай тому не діждати й бачити мого сина! На те людині розум даний. Не бентеж себе по дурному, а неси краще нам горілки доброї та меду солодкого, щоб було чим сина привітати!
Ганна покірливо пішла до пекарні, а Пріся принесла настільник, застелила стіл і почала подавати з мисника посуд; проте обидві жінки уважно прислухалися до всякого слова чоловіків.