У дворі счинилася метушня. Спершу вартові намагалися спинити пожежу, але в замку не було досить води, носити ж її відрами з річки було дуже далеко, а вогонь розбігався хутко. Зайнявся саме той будинок, де жив полковник Друцький. Коли його збудили, по горницях було вже повно диму, й полковник з переляку вибіг у двір неодягнений і бігав і там на посміх вартовим в одній сорочці, аж поки гайдуки винесли йому в двір одежу. Скоро полум'я, обхопило ввесь будинок і, піднявшись до неба височенним стовбурем, погрожувало головному палацові, де жив коронний гетьман.
Невчасно збуджений Потоцький сердитий вийшов на ганок, побачивши ж, що замок горить, він страшенно розлютувався.
— Хто допустив підпалити замок серед ночі? — гукнув він на ввесь двір, — Я ж велів підпалити його тільки завтра?
Винуватця шукали, але такого не було: вогонь же тим часом робив своє діло й розбігався в усі боки. Доводилося всім польським провідцям покинути ліжка та скоріше тікати за браму.
Гайдуки й жовніри почали виносити панське добро на майдан. Полковники послали вершників, щоб привести, з стану скілька хоругов війська назад, і через півгодини Потоцький та Калиновський виїхали з, замку під охороною хоругви уланів.
Козаки дивилися на всю метушню, що счинилася на майдані, ховаючись під тінню верб та осокорів, і глузували поміж себе з перелякааних панів.
— Гляньте, гляньте, як пани самі витягають з замку своє добро!
— Еге, як своє, бач, то й не важке! — Мов пацюки, всі повилазили!
Так тяглося майже до світу. Панське добро складали на вози й вантажили на коней та вивозили геть з міста. Війська польського біля замку що далі меншало. Нарешті коли його лишилося чоловік сто, Галаган виїхав перед свою ватагу:
— Що ж, панове товариство, нехай хоч оте добро, що ще лишилося на майдані, буде наше!
— Та вже ж не дожидати нам, поки ляхи з рештою все заберуть! — озвалися козаки.
— Так гайда, рушаймо!
Галаган розгорнув ватагу лавою, щоб здавалася більшою, й кинувся попереду всіх на ляхів.
Побачивши, що до замку біжать козаки з голими шаблями, поляки, що ніяк не сподівалися нападу, не зрозуміли зразу, що з того буде, але тут хтось у ввесь голос гукнув:
— Хмельницький!
Цей вигук, мов грім, приголомшив поляків, і всі вони кинулися тікати, хто куди. Де-кому пощастило таки втекти, або заховатись, більшість же козаки порубали.
На землі лежала ще чимала купа лантухів із срібним польським посудом і вся вона досталася козакам.
На сході сонця тим часом почало біліти. По руїнах хат полум'я поприсідало до землі, а по де-яких вже ледве жевріло. Побіля руїн вили собаки та тинялися недобитки, побиваючись над своїми зруйнованими гніздами та розшукуючи: батьки дітей, а діти батьків. Та не всім пощастило дошукатися... багато корсунців цієї ночі посиротіло, багато й сліз пролилося побіля руїн, та не загасили вони великої пожежи.
Галаган відвів свою ватагу за Рось у гай, а сам вернувся з кількома товаришами до свого садочку. Там Пріся з старим батьком стояли навколішках над похололим уже тілом старої Ганни.
Микита перехристився й поцілуйав у мертвої руку.
— Чи не тут матінку й поховаємо? — спитав він тестя.
— Невже ж зараз і ховати? — заплакала Пріся.
— Лишатися тут довго не можливо, — доводив Микита. — Ранком ляхи, певно, пришлють сюди на розвідки.
Данило пішов у двір і приніс дві лопати. Козаки хутко почали копати яму, й поки зійшло сонце, вона була готова. Попрощавшись з покійною, її загорнули, в рядно, що на ньому винесли з хати й спустили в яму. Скілька дошок з баркану зробили над тілом покрівлю, й на дошки почали кидати землю.
Перехрестив Цимбалюк свіжу домовину своєї вірної дружини, глянув в останнє на руїни своєї оселі й повернувся іти до Росі.
Пріся, загортаючись хусткою, пішла за батьком. Слідом пішов і Микита з товаришами.
Вони дійшли левадою до Росі, перейшли її бродом і оглянулися з того боку.
На тому місці, де вчора стояв Корсунь, тепер лишилися тільки тополі та кучеряві садки, а з поміж садків по-де-куди виглядали чорні, осмалені димарі та курився сивий дим. Тільки замок ще не встиг догоріти й у йому, як у великому коміні, клекотіло й хвилювалося полум'я.
Пріся знову не вдержала сліз. Вона в Корсуні народилася на світ, у Корсуні прожила дитячі роки, дівувала, кохалася... Тепер же все те минулося: любе гніздечко спалене, ненька вмерла, врода її загинула — милий розлюбив... Що її Микита вже не любить, Пріся уявила собі з того, що він не голубить її, не цілує, як колись, і навіть не хоче тепер на неї дивитись.
— Я скалічила себе, — міркувала Пріся, — за ради нього, щрб не зрадити йому навіть мертвому... І шо ж він? Чи пожалів він мене? Чи подякував? Чи приголубив... поплакав за мною? Сказав хоч слово про те, що любитиме? Ні, він сказав тільки "бідна"... Так це кажуть і собаці, коли вона скалічиться. Ні, він не любить тепер мене через те, що на мене бридко глянути.
Чи вгадав Микита серцем, шо діється в душі жінки, чи так уже припало, а тільки, почувши Прісіне ридання, він обняв її й, пригорнувши, сказав:
— Годі, серденько побиватись! Все минеться.
Пріся припала йому на груди й почала заспокоюватись.
— Куди ж тепер подінемось? — спитала вона, витираючи сльози. — Куди підемо?
— На південь! На зустріч Хмельницькому! — Одноголосно одповіли її батько й чоловік.
ХІ
Недалеко від шляху з Корсуня на Смілу, було невелике місто Мліїв, а в Млієві жила сестра покійної Ганни, хрещена Прісіна мати, вдова Бровариха.
Згадавши про неї, Данило намовив зятя йти на Мліїв, щоб лишити там Прісю на ввесь час, поки буде війна. Микита згодився, повернув ліворуч, і в обідню пору вони прибули до Млієва.
Довго баритися не було часу й перебувши у місті, поки відпочили коні, та потуживши разом з Броварихою за Ганною, Данило й Микита попрощалися з Прісею й разом з козаками рушили далі на південь.
Над вечір, серед степу, вони натрапили на козацьких чатівників, а далі біля невеликої річки побачили козацький табір. Понавколо табору стояли в два ряди вози з козацького обозу, у середині ж того великого кола паслася сила козацьких коней та волів. Посеред табору було нап'ято не більше десятка великих білих наметів для гетьмана та військової старшини, що ж до козаків, то, вважаючи на теплу весняну годину, вони лагодилися ночувати під возами та біля військових кабиць.