Молодий Сашко був увесь захоплений сими принадними хвилями. Він забував про все: про власне життя, про батька й матір; перед ним палала лише велична мета визволеної боротьби, і юнак всією своєю істотою линув до неї, і не було такої безодні, що могла б зупинити його. О, як він жив, як вірив!..
Але нові пісні скоро почали затихати. Чорні гади вилізли з своїх нор і трунним холодом "заспокоєння" прибили пишний розцвіт нового життя. З безумною лютістю ховали чорні побідники все, що заважало їм спокійно чевріти на сім світі. Вони тямили, що сонця не можна погасити, і тим з більшим шаленством закривали його хмарами. .
Під чорними хмарами, що так понуро нависли над країною, зів'яло й життя нашого Олександра: його виключили за "вольнодумство" з передпосліднього класу реальної школи.
* * *
Почало світати. Повівав теплий вітрець. По небу плинули легенькії хмари. Помалу виринали з темряви хрести на. селянськім кладовищі і верби понад ставом. Було ще холодноу та в повітрі вже бриніли переможні співи весни. З гір збігали-вниз бурхливі струмки; на просохлих місцях зеленіла травиця; понад ставом розпускалися верби... Всюди тремтіла і рвалась із холодних обіймів на волю молода, вродлива сила.
Рвалась вона і в душу молодого парубка, що нерухомо, немов закам'янілий, стояв під вербами, біля ставу. Високий, худий і блідий, низько понурив він знесилену думками голову і нервово стискав у правій руці пістоль.
"Чого ждати?.. Навіщо вагання?.. Не можна ж далі жити — це так зрозуміло!.." Вже кілька разів казав собі так Сашко і все так само стояв і дивився в якусь незриму далечінь, і в голові його самохіть проходили все ті самі болісні гадки.
Жити дома — се занедбати свій духовний розвиток, свої закохані мрії; щодня слухати докірливі речі батькові, лаятись з ним і дивитись, як плаче по моїй долі мати? О, ні, ніколи! Нізащо!.. Бідна мамо! жалко і тебе, мій тату!.. Хіба вони винні в тім, що не можуть зрозуміти, в чім я покладаю щастя, без чого я не можу жити? Бідолашні! що з ними станеться після моєї наглої смерті? Але і я ж не винен в тім, що не можу жити на цім світі!.."
І перед ним встав той вечір, коли він, вигнаний із школи, прийшов з города додому. Всього одна доба минула. Побачивши здалека батьківську оселю і рідне село, осяяне ласкавим промінням західного сонця, він спинився і довго-довго міркував: чи слід порушати тихий спокій сеї оселі, сього села? І були такі хвилини, коли він тремтячою рукою витягав з кишені пістоля, але зараз же й ховав його. Ось уже й сонце сховалося за шпилем; з заходу віяв приємний вітрець і линули рожеві хмарки.
"Ні, краще вже піду, розповідаю їм про все, як є,— може, таки вони зрозуміють; а ні, то..." І він рушив далі.
Старі сиділи в затишній хаті і, своїм звичаєм, вели розмову про сина. Скінчить науки, стане паном, не буде так, як вони, згинатися під важкою працею... Недурно стягалися, хоч син подякує... Та й нам буде радісно дивитись на йогр.
щастя,— для сього ж жили... Чутка йде про всякі "бунти" по школах,—але, дасть бог, все минеться; та хіба ж таки Сашко схоче згубити і себе, і їх!.. Аж ось на дворищі звели сердитий гвалт собаки, і не встигли старі надійти до вікна, як... Що се?!.. Мара?! В хату ввійшов блідий, схвильований Сашко. Обоє зблідли і раптом кинулись до нього. Тиха, та рішуча мова: "Мене прогнали з школи і вже не приймуть..."
"Сердешні, якби ви збагнули, хто наш ворог, хто так Жорстоко розбив моє життя і разом з тим ваше!" — з тугою думав Сашко, стоячи під вербами. ї на його очах навернулися сльози: перед ним, немов живий, стояв батько: очі палають шаленим гнівом, сиві брови грізно похмурені, руки тремтять: "Геть собі! — кричить і стогне він: — Для тебе тільки жили, себе гнобили! А ти? ти? поганець!.. Геть звідсіль! Щоб я тебе не бачив!.." А мати спершу ніби зомліла, потім кинулась на шию і не пустила з хати. А зоставшися з ним на самоті, довго дорікала та плакала і ніяк не розуміла його речей.
"Жити дома і щодня бачити сі сльози, сей тяжкий смуток? О, ні, ні! Краще втекти світ за очі!.. Але хто ж мене привіта, навіщо я здатний? Всюди те ж, що тут. О, кляті!.. Яким би гарним був світ без вас!.." — І він міцно стиснув у руці пістоль, а заплакані очі блиснули вогнем...
А навколо ставало все ясніш і ясніш... На селі давно вже співали півні. По хатах де-не-де світились вогники. Сашко почув, що тіло йому дрижало, і це немов розбудило його зо сну; він з ляком запитав себе:
"Але чого ж я чекаю? Скоро прокинуться люди, прийде хто сюди... Невже ж я такий слабодухий? О, який сором!" В цей момент він углядів, як від церкви спускався до ставу дід-вартівник.
"Ой... сюди,ідуть!.. Прощай світе!.. Ах, як хочеться жити... А там... що жде?!. А, се слабодушність!.. Соромно так!.." — блідними губами шепотів юнак, притулюючи до чола пістоль... Широко розкриті очі вже нічого не бачили перед себе, а в мозку, замість думки, блукали шалені привиддя. Дзвінко ляснув курок, і злякано здригнувся вартівник, почувши вистріл; швидкою ходою надійшов він до ставу і з жахом відсахнувся назад, вгледівши під сербами тіло, облите кров'ю.
"Господи, се ж Доленків Сашко! — промовив дід і, нахилившись над мертвий, пильно оглядів його; потім зняв шапку, побожно перехрестився і сам собі мовив: — Боже мій! Що ж се він?.. Сам собі смерть заподіяв?!.. Нема ж поблизу нікого... Господи! скільки прожив на світі божому, а такого лиха ще не доводилось бачити!.. Що се таке?!" — Бігом кинувсь до старих Доленків.
І тихо-тихо стало біля небіжчика: тільки відмолоджені верби шуміли вітами та плескались об берег байдужі хвилі. А ось і сонце виглянуло й ласкаво кинуло золоті промені на облите кров'ю лице самовбійника.
# # #
Над селом осінній день. Закрили хмари небо; сіється дрібненький дощик. Хати почорніли; листя з дерев обсипалось.
На кладовищі ще дужче понурилися хрести, ще буйніше сумують безлисті верби. Лиш на могилі з сірим кам'яним хрестом ще й досі цвітуть жовті безсмертники та різнобарвис-ті айстри. І хоч деякі з.них і зів'яли, хоч і живих в'ялить холод і дощ січе,—— дарма: вони весело здіймають до неба вродливі головки. І шепочуть безсмертники айстрам: