Стужа говорив уголос, одночасно тримав руки на кермі й не зчувся, як його машина зупинилася перед будинком. Він гримнув дверцятами, піднявся на другий поверх, важко дихаючи і не відпускаючи поручнів. Ледве діставшись до ліжка, випив ліки, упав і заснув намертво.
Професор не бачив, як високо в небі радилися зорі й несміливо тупцяв між ними місяць. Не чув, як дзвенів телефон, мов порикував дворовий пес, бо не знав, будити господаря, чи не будити. Він пропустив вечірні новини, і диктор у телевізорі, якого не випустили на поверхню, здивовано розводив руками.
Другого дня вранці Стужа знайшов свіжу сорочку, випив свій дьоготь, який лише запахом нагадував каву пристойного чоловіка, рушив на роботу.
Навколо нічого не було надзвичайного. На припарковані авто залітав сніжок. Біля зупинки тролейбуса стояли студенти й голосно сміялися. Він узяв портфель, кинув дверцята й пішов до головного корпусу, тремтячи і готуючись почути найстрашнішу новину. Проте ні в коридорі, ні на кафедрі не було ознак якоїсь надзвичайної події. Секретарка залила з електрочайника каву. Він пив розчинник, не відчуваючи смаку і схоплюючись кожного разу, коли дзвонив стаціонарний телефон. Зрештою запитав:
— Мені… ніхто не телефонував?
— Та ніхто. Заходила дівчина… Андріана, здається, хотіла вас побачити.
— Коли, вчора? — схопився і закричав Стужа. — Учора?
— Та ні… щойно, — знітилася бабця-секретарка.
— Ви все переплутали, — зітхнув і послабив краватку Стужа. — Студенти з України вчора від’їхали. Від’їхали, розумієте?
— Ніхто нікуди не від’їжджав, — з притиском відповіла стара.
Стужа схопив біля вішалки портфель, кинув його на стіл. По тому відчинилися двері і з’явилася Андріана. Професор зблід.
Вони вийшли з корпусу і по молодому сніжку рушили до кав’ярні. І тут Стужа несподівано для самого себе знову запросив її додому на каву. Піде чи не піде? Він рідко приводив жінок додому через безлад в помешканні. Професор завжди мав бездоганний вигляд, а от перед житлом був безпорадний, як дитя. Шпалери так і не спромігся поклеїти, вапновані стіни посіріли, а газова плита на кухні була схожа на кратер вулкана.
Перед тим, як відчинити двері для гості, Стужа зайшов сам, на ходу схопив брудні шкарпетки в коридорі, кинув рушник на сковорідку з яєчнею. Коли зайшла Андріана, він здивувався: кімната засвітилася. Він знав, що кава в нього закінчилася, але пошукав її, побрязкав холодильником, де теж нічого не було, поклав перед дівчиною зморщене жовте яблуко. Потім зазбирався в магазин, але вона, як він і чекав, його зупинила. Він не захотів залишати її в цьому гармидері. Попили яблучний чай. Весь час, доки Андріана була з ним, Стужа угадував кожен її рух і кожне слово. Подумав, мабуть, її прихід позавчора просто снився. Снився, от і все.
— Мені пора, — сказала Андріана.
— Нікуди тебе не пущу, — задихаючись мовив Стужа. Взяв її косу й обгорнув навколо своєї шиї.
Андріана підійшла до дзеркала, яке мов і не бачило такої краси. Завмерло.
— Чому Україна і Росія не можуть жити між собою так, як студенти? — запитала дівчина.
— Патріотко ти моя… — розчулився Стужа.
Запала мовчанка. Професор взяв руку Андріани, тоненьку, як бадилинка.
— Заспівай, Андріано, у тебе голос, як у ранкової пташки.
— А от і не буду. Звідки ти знаєш? Не хочу співати! — дівчина засміялася, вивільнилась, на ходу одяглася й пішла до виходу.
— Ви коли від’їжджаєте?
— Об одинадцятій. Не приходь, мені так легше. Обіцяєш?
— Як скажеш.
Він підвіз Андріану на зупинку, дівчина пішла до своєї групи, і тут побачив на сидінні папку з матеріалами, які мав їй віддати. Узяв папку з собою.
Бабця-секретарка стояла до Стужі спиною, мишачим хвостиком волосся і гортала перекидний календар.
— Сьогодні субота, шановна, — в’їдливо мовив Стужа. — Якщо забуваєте, треба записувати.
— Хтось із нас плутає дні, — відповіла бабця. — Щойно ви стверджували, що студенти вже від’їхали.
— Сьогодні субота! — гаркнув Стужа.
— Таки п’ятниця! — прогугнявила стара.
Професор відкрив мобілку, там було написано "П’ятниця, 14 січня, 2011 року". І тут його свідомість немов пронизала блискавка. Вчора висвічувався цей самий день! П’ЯТНИЦЯ, 14 СІЧНЯ. Професора, мов ударило в груди. Схопив папку, портфель, перевірив ключі від машини. Українські студенти вже сиділи в автобусі. Хтось усміхався, хтось плакав, хтось показував на листочку через скло номер телефону. Він подав Андріані папку з матеріалами і сказав так тихо, щоб почула тільки вона: "Нічого не бійся". По тому підійшов до водія "Ікаруса" і запропонував показати пряму дорогу.
Колеса автобуса зашурхотіли в снігу. Слідки за "Фольксвагеном".
На шибці завмерли краплі, мов тисячі віджилих очей. І ніхто до самого перехрестя не зронив ні слова.