Він ураз замовк і, нахилившись, підняв із землі невеличку мідну, геть позеленілу коробку.
Дік одкрив коробку, і з неї випав клапоть паперу. Юнак прочитав уголос:"Тут... за 120 миль од берега океану... З грудня 1871 року ..мене смертельно поранив і пограбував мій провідник Негору... Дінго! До мене!..С. Вернон".
Записка пояснила все. Самюель Вернон, який вирушив у дослідницьку подорож по Центральній Африці, найняв провідником Негору. Велика сума грошей, що її мандрівник мав при собі, розпалила жадобу негідни-ка-португальця, і він вирішив заволодіти грішми. Вернон, діставшись до берега Конго, став на ночівлю в цій хижці. Тут і поранив його Негору, а потім пограбував. Після цього португалець утік, але невдовзі його заарештували як агента работорговця Алвіша й засудили в Сан-Паулу-ді-Луанда на довічне ув'язнення в одній із каторжних тюрем. Далі, як ми вже знаємо, Негору вдалося втекти й дістатись до Нової Зеландії, де він найнявся коком на "Пілігрим", на лихо всіх його пасажирів.
Бідолашний Вернон перед смертю встиг написати записку, вказавши ім'я вбивці та мотиви злочину. Записку він сховав у коробку, де, мабуть, зберігав гроші, що їх після лиходійства вкрав португалець. І вже конаючи, Вернон написав кров'ю на дереві свої ініціали. Перед цими червоними літерами Дінго, певно, просидів не один день! Він запам'ятав їх! І він уже ніколи їх не забував!
Потім Дінго побіг на берег океану; там його підібрав капітан "Вальдека". Далі Дінго потрапив на борт "Пілігрима", де знову зустрівся з Негору. Тим часом кості мандрівника тліли в нетрях Центральної Африки. Всі забули про нього. Не забув тільки вірний Дінго. Так уявляв собі події Дік Сенд, і, мабуть, так воно й було. [297]Дік Сенд і Геркулес вже зібралися були поховати останки Самюеля Вернона, аж раптом Дінго люто загавкав і прожогом метнувся з хижки.
За мить почувся страшний зойк. Дінго на когось напав!
Геркулес кинувся слідом за Дінго. Коли Дік Сенд, місіс Уелдон, Джек і кузен Бенедікт теж вибігли з хижки, вони побачили иа землі чоловіка, що відбивався від собаки, який вчепився йому в горлянку.
То був Негору.
Діставшись до гирла Конго, щоб сісти на судно, яке йшло до Америки, цей негідник залишив десь недалечко своїх людей, а сам вирушив до місця, де вбив мандрівника, який так щиро довірився йому.
Але в нього були причини податися сюди, і всі зрозуміли які, коли побачили біля підніжжя смоковни-ці яму, а в ній купу французьких золотих монет.
Отже, Негору, вбивши Самюеля Вернона, закопав украдені гроші, щоб згодом по них вернутися. І ось, коли він нарешті налагодився покласти до своїх ки-" шень награбоване золото, Дінго напав на нього. Проте цей мерзотник, дарма що був приголомшений, встиг вийняти ножа і з силою вдарити собаку в груди саме тієї миті, коли Геркулес підбіг до нього й гукнув:
— Ну, поганцю! Нарешті я можу задушити тебе!..
Та цього робити не довелося! Португальця спіткала справедлива кара, до того ж на місці вчиненого ним злочину. Дінго, стікаючи кров'ю, останнім зусиллям стиснув щелепи — і Негору впав мертвий. Але й вірний собака був смертельно поранений. Зібравши останні сили, він поповз до хижки, де загинув його хазяїн, і там сконав.
Геркулес закопав у землю останки Самюеля Вернона, і в тій самій могилі поховав Дінго. Всі оплакували свого вірного друга.
Негору помер; але тубільці, що супроводили його від Казонде, перебували десь неподалік. Не дочекавшись начальника, вони стурбуються й підуть його шукати берегом річки. Це загрожувало мандрівникам неабиякою небезпекою.
Дік Сенд і місіс Уелдон почали радитись, як діяти далі. Не можна було марнувати жодної хвилини.
Вони вже знали напевне, що ця ріка — Конго, або, як її називають тубільці, Кванго чи Ікуту-я-Конго; піадніею широтою її ще називають Заїром, а під іншою — Луалабою. [298]Це була та сама велика артерія Центральної Африки, якій героїчний Стенлі присвоїв славне ім'я "Лівінгстон", але географам, можливо, слід би замінити це ім'я ім'ям самого Стенлі.
Одначе якщо не лишалося жодного сумніву в тому, що це Конго, то в записці, залишеній французьким мандрівником, указувалось, що до океану залишається сто двадцять миль. Проте далі неможливо було плисти по річці. Жоден човен не пройшов би через водоспади — скоріше за все це були водоспади Нтамо. Отже, мандрівники повинні простувати берегом миль зо дві за водоспад, а потім збудувати пліт і далі знову плисти за течією.
— Яким же берегом ми підемо? — спитав Дік Сенд.— Лівим, де ми тепер, чи правим? Обидва береги здаються мені не зовсім безпечними — адже і на лівому, і на правому в дикуни. Але лівий берег все ж таки більш небезпечний: ми ризикуємо зустрітися тут із тубільцями, які супроводили Негору.
— То перепливімо на правий берег,— сказала місіс Уелдон.
— Ми поки що не знаємо, чи можна ним пройти. Мабуть, Негору недарма простував правим. Проте нема чого гадати. Я піду на розвідку.
І Дік Сенд попрямував до піроги.
Ріка тут була завширшки триста — чотириста футів, і Дік, який чудово орудував кермовим веслом, легко переплив би на той берег.
Юнак уже став за весло. Аж тут місіс Уелдон спитала:
— А ти не боїшся, Діку, що тебе затягне у водоспад?
— Ні, місіс Уелдон. До нього футів чотириста, не менше, та й течія тут ще спокійна.
— Але на правому березі?
— Я не причалюватиму, якщо помічу хоч якусь небезпеку.
— Візьми рушницю...
— Гаразд. Будь ласка, не турбуйтесь за мене, місіс Уелдон.
— А може, нам краще все-таки не розлучатися, Діку? — сказала місіс Уелдои, мовби передчуваючи щось лихе. [299]— Ні, я поїду сам,— відповів юнак.— Це потрібно для нашої загальної безпеки. Повернуся десь за годину.
Дік Сенд одштовхнувся від берега.
Дік швидко дістався до середини ріки. Течія була не дуже сильна, але її вже трохи прискорював водоспад. А футів за чотириста нижче вода зі страшенним гуркотом падала вниз, і бризки її, підхоплені західним вітром, долітали до піроги. Юнак здригнувся від думки, що пірогу могло затягти у водоспад, якби він погано пильнував уночі, і всі вони загинули б. Та зараз такої небезпеки не було, і пірога, слухаючись вправного весляра, перетинала ріку майже впоперек.