Вечір 10 липня був особливо тривожний. Вдалині, на правому березі, мандрівники вгледіли село з будівель на палях. Русло там ширшало, утворюючи ніби бухту, над якою на дерев'яних помостах стояло хижок тридцять. Течія несла пірогу просто на палі; годі було й думати об'їхати їх: під лівим берегом з води рясно стирчало каміння.
В селі жили люди. В деяких хижках горіли вогні. Хор голосів тяг журливу пісню. Якби, на нещастя, — тубільці напнули сіті між палями, як це іноді буває, пірога заплуталася б у них, а поки її виплутували б, на ноги піднялося б усе село.
Стоячи на носі, Дік Сенд пошепки віддавав команди, лавіруючи так, щоб човен не наштовхнувся на вузькі палі. Ніч стояла місячна, було видно, куди правувати, але водночас було видно й пірогу. [290]О лихої На помості над самою водою сиділи два тубільці, голосно розмовляючи. Течія несла пірогу просто до них. Дикуни неодмінно помітять суденце! А що, як вони знімуть галас і розбудять усе село?
До помосту залишалося футів сто, коли Дік Сенд почув стривожені крики тубільців. Один дикун показував другому на "острівець", що плив за течією. Цей острівець міг пошматувати сіті, що їх недавно наставили тубільці.
Схопившись на ноги, обидва дикуни заходились похапцем витягати сіті й голосно кликати на допомогу сусідів.
На крик із хиж вибігли п'ять чи шість чоловік і кинулись до помосту. Ставши на поперечини між палями, вони почали й собі тягти сіті. При цьому всі галасували на відчай душі.
Зате в пірозі всі сиділи мовчки — коли не зважати на команди, що їх тихим голосом оддавав Дік Сенд, і непорушно — коли не рахувати ледь помітних жестів правої руки Геркулеса, який правував, стоячи на кормі. Малий Джек затис рученятами пащу Дінго, щоб той бува не загавкав, і пес тільки глухо гарчав.
А на помості метушилися й репетували тубільці.
Вони швидко й спритно витягали сіті. Якщо встигнуть їх підняти, перш ніж пірога зайде між палі, все скінчиться гаразд; якщо ж ні — пірога заплутається в сітях, і буде лихо. Дік Сенд не міг ні спинити пірогу" ані змінити напрямок її руху: річка, захаращена з лівого берега підводним камінням, а з правого — палями, стрімко несла свої води.
Пірога шугнула під поміст, і саме цієї миті тубільці витягли сіті з води. Аж тут сталося те, чого боявся Дік Сенд: трав'яний навіс зачепився за поміст і частину його здерло з піроги.
Один із тубільців скрикнув. Може, він помітив, що прикриває навіс? Чи, може, попередив своїх? Мабуть, що так.
Але Дік і його супутники вже проминули небезпечне місце. Течія мчала пірогу вперед, і незабаром вогні села зникли з очей.
— До лівого берега! — про всяк випадок наказав Дік Сенд.— Підводного каміння там уже немає.
— До лівого берега! — повторив Геркулес, круто повертаючи пірогу. [291]Дік Сенд перейшов на корму й став пильно оглядати осяяну місяцем водяну гладінь. Він не помітив нічого підозрілого. Жодна пірога не наздоганяла їх. На березі теж не було жодного тубільця. Однак із обережності Дік наказав і далі вести пірогу попід лівим берегом.
Протягом наступних чотирьох днів, з 11 по 14 липня, місіс Уелдон та її супутники почали помічати, що місцевість різко змінюється. Тепер навкруги, скільки сягало око, розлягалась гола рівнина, подібна до тієї пустелі Калахарі, що її дослідив Лівінгстон під час своєї першої подорожі. Цю суху рівнину годі було й порівняти з родючими землями верхоріччя.
А річка далі стелилася вперед неспокійною стрічкою; мабуть-таки, вона впадала в Атлантичний океан!
На цих безплідних землях стало важко роздобувати харч. Від запасів нічого вже не лишилося. Риба ловилася погано, антилопи та інші травоїдні тут не водилися, бо їм не було де пастися. Отже не було тут поживи й хижакам.
Уночі мандрівники вже не чули рикання левів. Тишу порушували тільки жаб'ячі концерти, що їх Каме-рон порівнював із шумом на верфі, коли конопатять, клепають та свердлять обшивку суден.
Пласка й безліса рівнина обабіч річки сягала аж до далеких горбів, що замикали її на сході й на заході. На ній ріс лише молочай, але не той його різновид, з якого добувають борошнисту масу —"кассаву", а той, що з нього виготовляють неїстівну олію.
Дік Сенд не знав, що вони їстимуть завтра чи післязавтра. Аж тут Геркулес нагадав йому, що тубільці часто їдять зелені пагінці папороті, а також м'якуш стебел папірусу. Сам Геркулес не раз в отакий спосіб тамував голод, коли йшов назирці за караваном Ібн-Хаміса. На щастя, папороті й папірусу тут росло вдосталь. Солодкий м'якуш папірусу припав до смаку всім, а надто малому Джекові.
Щоправда, це була не вельми поживна їжа, та наступного дня завдяки кузенові Бенедікту мандрівники мали кращий харч.
Відтоді як кузен Бенедікт знайшов "Нехаросіез Вепесіісіиз", що мав увічнити його ім'я, він знову перейнявся завзяттям. Сховавши комаху в безпечному місці — на головку капелюха,— учений використовував кожну зупинку для своїх ентомологічних пошуків. [292]Якось, нишпорячи у високій траві, він сполохав пташку, що мала незвичайне пір'я.
Дік Сенд хотів був застрелити пташку, але кузен Бенедікт закричав:
— Не стріляйте, Діку, не стріляйте! Однаково цієї пташки не вистачить на п'ять' душ!
— Зате її вистачить Джекові! — відповів Дік Сенд, знову цілячись у пташку, яка не квапилась летіти геть.
— Ні! Ні! — вигукнув ентомолог.— Не стріляйте! Це "навідниця", вона приведе нас до місця, де в мед.
Дік Сенд опустив рушницю, подумавши, що кілька фунтів меду цінніші, ніж одна пташка. Разом з кузеном Бенедіктом він подався за "навідницею". А вона то злітала, то знову сідала на землю, ніби запрошуючи їх іти за нею.
Далеко йти не довелося: в заростях молочаю вони побачили старий дуплястий пень, довкола якого гули бджоли.
Кузенові Бенедікту не хотілося забирати в цих працьовитих перетинчастокрилих "плодів їхньої праці" (так він сказав). Але Дік Сенд був іншої думки. Він запалив жмут сухої трави, викурив бджіл із дупла й набрав чималий запас меду. Залишивши "навідниці" кілька стільників — її частку здобичі,— мисливці повернулись до піроги.
Мед усім дуже сподобався. Але самим тільки медом не наїсися! Мандрівники знов стали мучитись голодом. Аж ось 12 липня, причаливши до берега, вони побачили, що земля встелена сараною. Сарана вкривала траву та кущі товстим шаром. Кузен Бенедікт тут же згадав, що тубільці їдять цих прямокрилих. Мандрівники заходилися збирати "манну небесну". Засмажена на слабкому вогні, сарана сподобалась би й не таким голодним людям, як Дік Сенд і його друзі. Щоправда, кузен Бенедікт, обідаючи, раз у раз зітхав, але їв з великим апетитом і наївся досхочу.