Солдати, що супроводили караван Алвіша, були типові африканські найманці, ватага напівголих чорних бандитів, озброєних кремінними рушницями, довгі стволи яких оздоблені мідними кільцями. З такими охоронцями агенти мали неабиякий клопіт — ці вдавалися до грабіжництва, не слухались наказів, самі призначали місце і час зупинок. Коли ж агенти піднімали проти них голос, солдати погрожували, що покинуть караван.
Важку поклажу несли під час переходу невільники — чоловіки й жінки, однак з караваном ішли ще й найняті носії —"пагази". Вони несли паки з особливо цінним товаром, переважно з слоновою кісткою. Часом траплялись дуже великі бивні вагою до ста [206] шістдесяти фунтів; на один бивень треба було ставити двох пагазів. Слонову кістку несли до прибережних факторій, а вже звідти постачали на ринки в Хартум, Занзібар і Наталь. Коли прибували на місце, з пагаза-ми розплачувались бавовняним крамом, каурі(96), разком намиста, порохом, а то й невільником,— якщо у работорговця не було більше чим платити або він не сподівався дорого продати раба на ринку.
Серед п'ятисот невільників каравану Алвіша майже не було літніх чоловіків. Звичайно час облав на попелищах і руїнах поселень усіх чоловіків віком за сорок років безжально вбивали. Для ринку годилися тільки здорові юнаки, молодики та діти. Шсля кривавих облав залишався живим хіба що один з десяти переможених. Тим-то так і знелюднюеться Екваторіальна Африка; чимало областей перетворено там на пустелі. —
Який жахливий вигляд мали ці невільники! Чоловіки, ледве прикриті шматками цупкої тканини —"мбу-зу"; жінки, пошматовані нагаями до крові, всуціль у ранах і виразках; виснажені худі діти з закривавленими ногами; люди з рогачами на шиях... Вигляд цих нещасних, цих нашвмерців, цих "кістяків із чорного дерева", як сказав про них Лівінгстон, міг би розжалобити навіть дикого звіра. Але до їхніх мук були байдужі наглядачі-араби, а тим більше португальці, які, за словами лейтенанта Камерона, іще жорстокіші від арабів(97).
Зайве казати, що за бранцями було встановлено дуже пильний нагляд. Дік Сенд розумів, що про втечу
(96) Каурі — черепашки, що правлять за дрібні гроші в Африці* ^(97) Ось що пише Камерон у своїй книжці "Довкола світу": "Щоб доставити Алвішеві п'ятдесят жінок, було внищено десять селищ^— Десять селищ, у кожному з яких жило від ста до двохсот душ — усього близько півтори тисячі людей! Тільки небагатьом удалося врятуватись, але майже всі загинули в полум'ї пожежі, були вбиті, коли намагалися захистити свої родини, або померли з голоду в джунглях, якщо тільки хижі звірі не вкоротили їхніх страждань.
Ці злочини, що їх чинять у центрі Африки люди, які хизуються іменем християн і вважають себе португальцями, здадуться неймовірними жителям цивілізованих країн. Не може бути, щоб лісабонський уряд знав, які жахливі речі чинять люди, що прикриваються прапором Португалії й називають себе П підданцями".
Це твердження Камерона викликало протести в Португалії. (Прим, автора.) [ 207]'годі й думати. Але де місіс Уелдон і що з нею? Безперечно, захоплення в полон її та малого Джека — справа рук Негору. Дік Сенд поки що не знав, з якою метою португалець розлучив їх, але серце його краялося, коли він думав, яка небезпека загрожує місіс Уелдон.
"Уявити тільки,— казав собі юнак подумки,— що я міг застрелити обох негідників і не зробив цього!"
Ця та інші думки не давали спокою Дікові Сенду. Скількох нещасть вони були б уникли, вчинивши справедливий суд над Негору й Гаррісом, скільки людей урятували б від рабства!
Дік Сенд знав напевне, що становище місіс Уелдон і малого Джека жахливе. Вони аж ніяк не могли важити на допомогу кузена Бенедікта. Бідолаха навряд чи дасть самому собі раду. Всіх трьох, мабуть, уже перепровадили в якийсь глухий закуток Анголи. Але хто нестиме в дорозі хворого Джека?
"Мати! Мати! Вона нестиме сина, скільки в неї стане сили. Вона зробить те саме, що й нещасні рабині. І впаде десь на дорозі, як вони. Коли б мені випало опинитись віч-на-віч з цими катами!"
Але ж він і сам полонений! Він — одна з голів цієї людської череди, що її хавільдари женуть у глиб Африки. Він не знає навіть, чи Гарріс і Негору супроводять караван. Дінго, який би відразу винюшив слід португальця, немає. Сам тільки Геркулес міг би допомогти бідолашній місіс Уелдон. Та як сподіватися на таке чудо?
Дік Сенд відчайдушно чіплявся за цю надію. Він вірив, що Геркулес живий. Негр безмежно відданий місіс Уелдон — в цьому немає жодного сумніву. І він зробить уее, що тільки можливо, аби врятувати її! Мабуть, Геркулес іде слідами місіс Уелдон і вже якось зумів сповістити про себе. А може, він вирішив спершу зв'язатися з Діком Сендом, викрасти або звільнити його силою?
Юнак уявив собі, як Геркулес непомітно пробирається в табір, змилується з юрбою чорних, як і він, невільників, і, обдуривши пильність варти, підповзає до нього, Діка. Велет-негр звільняє його, і вони тікають у ліс. Опинившись на волі, чого тільки не зроблять вони вдвох, щоб урятувати місіс Уелдон! Адже недалеко річка, яка тече до океанського узбережжя, і він, Дік, тепер уже знаючи краще і свої можливості, і те, звідки [208] чекати небезпеки, врешті-решт успішно здійснить свій план!
Юнак то впадав у розпач, то переймався надією. Він долав зневіру і був ладен скористатися з найменшої можливості діяти. Тільки не опускати рук!
Слід перш за все дізнатися, куди ведуть невільників. Коли до якоїсь із ангельських факторій, то це забере кілька днів; коли ж у глиб Екваторіальної Африки, то їм ще треба подолати кількасот миль. Адже головний невільничий ринок — у Ньянгве, в області Великих Озер. Ньянгве лежить саме —на меридіані, що ділить африканський континент майже навпіл. Але від табору на березі Кванзи до Ньянгве дуже далеко — іти довелось би кілька місяців.
Тим-то Діка Сенда так турбувало питання, куди женуть караван. Про втечу з Ньянгве годі й думати. Якби навіть їм усім і вдалося утекти з неволі, то вони кінець кінцем однаково загинули б десь по дорозі до узбережжя — такій довгій і небезпечній...
Незабаром Дік Сенд довідався, куди вони йдуть. Хоч юнак і не розумів мови, якою розмовляли старші над караваном,— це була суміш арабської з якоюсь африканською говіркою,— він помітив, що ті дуже часто називали один важливий у цьому районі невільничий ринок — Казонде. Дік Сенд знав: то центр работоргівлі в Анголі. В Казонде, міркував він, вирішиться доля бранців — їх продадуть якомусь місцевому царку або багатому работорговцеві. І він не помилився.