Ці та інші — до речі, точні — дані навів Гарріс, який добре знав життя та звички нанду. Місіс Уелдон і її супутникам довелось визнати, що вони помилилися.
— Можливо, ми ще зустрінемо табуни страусів,— додав Гарріс.— Тоді вже придивляйтеся пильно, щоб не помилятись і не приймати птахів за чотириногих. А головне, "мій юний друже, не забувайте моїх порад — не стріляйте в жодну тварину. В нас поки що немає потреби полювати, щоб прохарчуватися, і я повторюю: не треба виявляти пострілами нашу присутність у лісі.
Дік Сенд мовчав, замислившись. У нього виник новий сумнів.
Другого дня, 17 квітня, загін знову рушив у дорогу. Гарріс запевняв, що не мине й доби, як перед ними гостинно розчиняться двері асьєнди Сан-Фелісе.
— Там, місіс Уелдон,— казав він,— про вас потурбуються, і за кілька днів ви як слід відпочинете. Можливо, ви не знайдете на фермі тієї розкоші, до якої звикли у себе в Сан-Франціско, однак побачите: і в нас [14л] житла не позбавлені комфорту. Не такі вже ми й дикуни.
— Містере Гарріс,— відповіла місіс Уелдон,— ми щиро вдячні вам за вашу великодушну допомогу! Час би вже нам дістатись до місця.
— Ви, звичайно, дуже стомилися, місіс Уелдон?
— Що там я! Мій малий Джек виснажується чимраз дужче. Щодня в певну годину його б'є пропасниця.
— Так, це тут буває,— кивнув головою Гарріс.— Хоч клімат цього плоскогір'я й здоровий, проте в березні й квітні люди хворіють на переміжну пропасницю.
— Однак завбачлива природа,— озвався Дік Сенд,— насилаючи хворобу, дає водночас і ліки проти неї.
— Які, мій юний друже? — здивовано спитав Гарріс.
— А хіба тут не ростуть хінні дерева? — і собі спитав Дік Сенд.
— Ба й справді,— згодився Гарріс,— тут батьківщина дерева, що його кора має цінну властивість скидати жар.
— Але мене дивує,— вів далі Дік Сенд,— що ми й досі не бачили жодного хінного дерева!
— Розумієте, мій юний друже,— відказав Гарріс,— хінне дерево не так легко розпізнати. Дарма що воно високе, має широке листя й рожеві духмяні квіти,— його ще треба знайти. Ці дерева майже не ростуть групами; вони здебільшого розкидані поодинці поміж інших дерев. Індіанці, які збирають хінну кору, пізнають їх тільки по вічнозеленому листю.
— Якщо ви побачите хінне дерево, містере Гарріс, то покажете мені, коли ваша ласка,— попросила місіс Уелдон.
— Неодмінно, місіс Уелдон, але в асьєнді ви знайдете вдосталь сірчанокислого хініну. Це куди кращі ліки, ніж кора хінного дерева(84).
День минув без пригод. Настав вечір, і на ночівлю спинилися як звичайно. Досі погода була сонячна й суха, але невдовзі слід було чекати.дощу: від землі
(84) Колись для лікування використовували розтерту в порошок кору хінного дерева. Його називали "івзуїтським порошком", бо 1649 року римські іезуїти одержали багато хінної кори від своїх американських місіонерів. (Прим, автора.) [ 146]підіймалися теплі випари, огортаючи ліс густим туманом. От-от мав початися сезон дощів.
На щастя, завтра перед маленьким загоном гостинно розчиняться двері асьєнди. До неї — всього кілька годин ходи.
За підрахунками Гарріса, до асьєнди залишалося щонайбільше шість миль. І все ж на ніч було вжито звичайних застережливих заходів. Том і його товариші мали вартувати по черзі. Дік Сенд не хотів легковажити жодною дрібницею. Він виявляв більшу, ніж будь-коли, обережність. В нього зародилася страшна підозра, однак поки що юнак не хотів нікому про неї говорити.
На ночівлю стали під групою високих дерев. Натом-лені, всі швидко поснули. Та невдовзі їх розбудив голосний крик.
— Що таке? Хто кричить? — спитав Дік Сенд, який першим схопився на ноги.
— Це я... Це я крикнув! — відповів кузен Бенедікт.
— Що з вами? — озвалася місіс Уелдон.
— Мене щось укусило!
— Змія?! — злякано скрикнула місіс Уелдон.
— Ні, ні, не змія, а якась комаха. О, є! Я її впіймав!
— Ну, то роздушіть вашу комаху,— порадив Гарріс,— і дайте нам спати, містере Бенедікт!
— Роздушити комаху? — вигукнув кузен Бенедікт.— Нізащо в світі! Я повинен роздивитися, що воно таке.
— Якийсь москіт,— мовив Гарріс, здвигнувши плечима.
— Ні, ні! Це муха,— відповів кузен Бенедікт.— До того ж страшенно цікава муха!
Дік Сенд засвітив свій кишеньковий ліхтарик і підійшов до кузена Бенедікта.
— О, невже? — вигукнув ентомолог.— Ось довгождана винагорода за всі мої невдачі й розчарування! Нарешті я зробив велике відкриття!
Він не тямив себе від щастя. Очі його переможно сяяли. Він дивився на муху захопленим поглядом і, здавалось, ладен був її розцілувати.
— Що ж це за комаха? — спитала місіс Уелдон.
— Комаха з ряду двокрилих, кузино, та ще й яка чудова! [147]І кузен Венедікт показав муху, трохи меншу від бджоли, попелястого кольору, з жовтими смужками внизу черевця.
— Вона не отруйна? — спитала місіс Уелдон.
— Ні, кузино, ні — принаймні для людини. Але для тварин — антилоп, буйволів, ба навіть слонів — вона дуже небезпечна. Яка ж бо це чарівна муха!
— Ви нам урешті-решт скажете, містере Бенедікт, що це за муха? — мовив Дік Сенд.
— Ця муха,— відповів ентомолог,— ця знаменита муха, яку я тримаю в руці, називається цеце!(85) Досі нею пишався тільки один континент. Ще ніколи не знаходили цеце в Америці.
Дік Сенд не наважився спитати кузена Бенедікта, в якій саме частині світу досі знаходили страшну муху цеце.
Незабаром мандрівники знову поснули, і тільки Дік Сенд до ранку не склепив очей.
Розділ XVIII СТРАШНЕ СЛОВО
Вже час би дістатись до асьєнди Сан-Фелісе. Місіс Уелдон дуже стомилася й не могла подорожувати далі в таких важких умовах. Боляче було дивитися і на малого Джека: його личко то пашіло жаром, то ставало біліше за крейду. Мати страшенно хвилювалася й сама доглядала сина, не довіряючи його навіть старій Нен. Вона не спускала його з рук.
Так, уже давно час би дістатись до асьєнди! Як запевняв американець, саме надвечір 18 квітня маленький загін нарешті вступить до асьєнди Сан-Фелісе.
Дванадцять днів важкого переходу, дванадцять ночей, проведених просто неба, підірвали сили навіть у такої енергійної жінки, як місіс Уелдон. А тут іще хворий Джек, брак ліків і догляду. Все це довело б до розпачу будь-яку жінку.
Дік Сенд, Нен, Том і його товариші краще витримували всі злигодні. Щоправда, харчі вже кінчалися,