Ельза Діттишем сказала, роздумуючи:
— Боляче? Ні. Мабуть, я хотіла б цього.
— Чому?
Вона відповіла роздратовано:
— Адже це дурний тон — ніколи нічого не відчувати…
— У такому разі, леді Діттишем, моє завдання полегшується. У вас добра пам'ять?
— Гадаю, непогана.
— І ви впевнені, що повернення до подробиць тих днів не змусить вас страждати?
— Це мене зовсім не зачіпає. Ці речі боляче сприймаються тільки тоді, коли вони відбуваються.
— Це я знаю. Але в декого…
— Так, мій чоловік ніяк цього не може зрозуміти, він вважає, що процес зі всією його тяганиною був для мене жахливим іспитом.
— А хіба не так?
Ельза Діттишем сказала:
— Ні, мені це подобається. — В її голосі яскраво відчувався відтінок задоволення. — Боже мій, ця стара бестія Депліч! Чого він тільки не робив, щоб притиснути мене до стінки! Але мені подобалося боротися з ним. І він не зумів мене перемогти. — Вона усміхнулася і глянула на Пуаро. — Сподіваюся, я не розчарую вас. Двадцятирічна дівчина, мабуть, повинна була мати вигляд пригніченої, знищеної чи що-небудь в цьому роді. Я такою не була. Мене не зачіпало те, що мені говорили… Я бажала тільки одного…
— Чого?
— Зрозуміло, бачити її із зашморгом на шиї.
Пуаро стежив за її руками — гарними, але з довгими загнутими нігтями — хижими руками.
— Ви вважаєте мене мстивою? — спитала Ельза. — Так, я мстива. До всіх, хто заподіяв мені зло. Та жінка була, по-моєму, мізерна, нікчемна. Вона знала, що Еміас любить мене, що він має намір її залишити, і, вона вбила його тільки для того, щоб він не був моїм… Ви не вбачаєте в цьому підлоти?
— Ви не спроможні зрозуміти ревнощі або співчувати їй?
— Ні. Не думаю, щоб я це змогла. Якщо ти програла, значить, програла. Якщо ти не спроможна утримати чоловіка, пусти його без заперечень, красиво. Це почуття власності мені не зрозуміле.
— Можливо, ви зрозуміли б його, вийшовши заміж за Крейля?
— Не думаю. — Вона раптом посміхнулася Пуаро. — Я б хотіла, аби ви добре зрозуміли одну річ: не уявляли собі, що Еміас Крейль зіпсував невинну дівчину. Це було зовсім не так! З нас двох я була відповідальною. Ми познайомилися на одному вечорі, і я закохалася в нього. Я розуміла, що повинна будь-якою ціною завоювати його…
Пародійно звучали тепер ці шекспірівські вірші:
… Я приношу тобі моє щастя до твоїх ніг
І всюди, повелителю мій, іду за тобою…
— Незважаючи на те, що він був одружений?
— Так. Це карається законом?… Але цього не досить. Потрібно щось більше од плакатних істин, щоб заборонити бачити дійсність. Якщо він був нещасливий зі своєю дружиною і міг бути щасливий зі мною, то чому не могло бути так? Ми живемо тільки раз.
— Але я чув, що він був щасливий і зі своєю дружиною.
Ельза похитала головою.
— Ні, вони гризлися, як гризуться собака з кішкою. Вона весь час до нього придиралася. Вона була… О, вона була жахлива жінка! — Ельза встала і запалила. Потім сказала з легкою посмішкою: — Можливо, я до неї несправедлива. Але я переконана, що вона дійсно була нестерпна.
Пуаро спроквола мовив:
— Це була велика трагедія.
— Так, це була велика трагедія. — Вона круто повернулася до нього: — Трагедія, яка вбила мене. Ви мене розумієте? Вбила мене! З тих пір нічого не було. Абсолютно нічого! Тільки величезна пустота! — Ельза у відчаї зняла руки.
— Так багато значив для вас Еміас Крейль?
Вона ствердно кивнула. Це був дивний жест — короткий, утаємничений і воднораз якийсь ніби патетичний.
— Мій розум був сконцентрований тоді в одному Напрямі… Інколи мені Хотілось ввіткнути у себе ніж, як Джульєтта. Але вчинити так — значить визнати свою поразку, визнати, що життя перемогло тебе.
— І тоді?
— Все повинно було повернутися точно так, як було до тої миті, коли почався іспит. Я витримала іспит, витримала по-справжньому. Все, що було потім, нічого для мене не значило. Я вважала, що піду далі, до наступного етапу.
"Так, — подумав Пуаро, — до наступного етапу". Він добре розумів її, готуючись здійснити свій жорстокий намір. Він бачив її, гарну, багату, звабливу, що шарить своїми жадібними хижацькими руками, щоб заповнити порожнечу власного життя. Культ героя — шлюб із знаменитим льотчиком, потім із дослідником, цим велетнем, Арнольдом Стівенсоном, можливо, фізично досить подібним на Еміаса Крейля… Потім повернення до мистецтва…
Ельза Діттишем сказала:
— Я ніколи не лицемірила! Є така іспанська приповідка, яка мені завжди подобалась: "Бери те, що бажаєш, і плати за те, — сказав господь". Я так і зробила. Я взяла те, чого прагнула, і готова була сплатити ціну всього.
— Єдине, чого ви не розумієте, це те, що не все можна купити.
Ельза поглянула на нього здивовано.
— Я мала на увазі не тільки гроші.
— Ні, ні, я розумію, що ви хотіли сказати. Але не всі речі в житті мають ярлик із ціною на них. І деякі речі не продаються.
— Це абсурд!
Пуаро ледь усміхнувся. В її голосі відчувалась самовпевненість. Нараз його охопив жаль. Він поглянув на це гладеньке без віку обличчя, на сумуючі очі і згадав дівчину, яку малював тоді Еміас Крейль.
Ельза запитала його:
— Розкажіть мені все, що стосується книги. Яка її мета? Чий це задум?
— О, люба мадам, яка ще може бути мета, крім одної: подати вчорашню сенсацію під сьогоднішнім соусом!
— Але ви не письменник?
— Ні. Я експерт по злочинах.
— Отже, з вами консультуються, коди пишуть книжки про злочини?
— Не завжди. В даному випадку у мене певне доручення.
— Від кого?
— Як би вам сказати? Я скеровую і контролюю цю публікацію від імені зацікавленої особи.
— Хто ця особа?
— Мадемуазель Карла Лемаршан.
— Хто вона така?
— Це дочка Еміаса і Керолайн Крейлів.
Погляд Ельзи на деякий час застиг. Потім вона сказала:
— Звичайно, була ще й дитина. Пригадую. Зараз вона вже доросла…
— Так, їй уже двадцять один рік.
— Як вона виглядає?
— Висока брюнетка і, по-моєму, гарна. В ній відчувається сміливість і незалежність.
Ельза мовила задумливо:
— Я хотіла б її бачити.
— Можливо, це для неї буде неприємно?
Ельза мовби здивувалася.
— Чому?.. О, я її розумію! Але це абсурдно! Неможливо, щоб вона могла про щось згадати. Їй було тоді не більше шести…
— Вона знає, що її мати була осуджена за вбивство батька.