— А пісок пече так, немов він щойно з печі, — відгукнувся мисливець. — І жодної хмарини на цьому розпеченому небі! — Просто з глузду з'їхати можна!
— Не будемо впадати у відчай, — промовив Фергюсон. — Під цими широтами після такої сильної спеки неминуче проносяться бурі, і налітають вони з неймовірною швидкістю. Незважаючи на цю гнітючу для нас ясність неба, величезні зміни можуть відбутися в якусь годину.
— Так помилуй, Семюель, були б хоч якісь ознаки цього! — заперечив Кеннеді.
— Ну, що ж, — відгукнувся доктор, — мені і здається, що барометр трохи знижується.
— Ах, Семюель! Хай почує тебе небо! А то ж ми прикуті до землі, як птах з поламаними крилами.
— З тією тільки різницею, дорогий Дік, що наші-то крила в цілості, і я сподіваюся ще ними покористуватися.
— Ах, вітру б нам, вітру! — вигукнув Джо. — Нехай би він доніс нас до потічка, до колодязя: нам більше нічого і не треба! Адже харчів у нас досить, і з водою ми могли б, не засмучуючись, вичікувати хоча б і місяць. Але спрага — це жорстока річ.
Дійсно, виснажлива спрага пустелі, яка знаходиться весь час перед очима, діяла дуже пригнічуючи. Погляду абсолютно ні на чому було зупинитися: не тільки горбка, але навіть каменя не було видно кругом. Ці безмежні, рівні піски викликали відразу і доводили до хворобливого стану, що носить назву "хвороба пустелі". Незворушна блакить неба і жовтизна безкінечних пісків в врешті-решт наводили жах. Здавалося, сам спекотне повітря тремтить над розпеченій дочиста піччю. Ця спокійна безмежність приводила у відчай, вже не вірилося, що вона може змінитися будь-чим іншим: бо неосяжність — це своєрідно вічності.
Наші нещасні мандрівники, позбавлені в цю нестерпну спеку води, почали відчувати напади галюцинацій, очі їх широко розкрилися і стали каламутними.
З настанням ночі Фергюсон вирішив швидкою ходьбою побороти це небезпечний стан. Він мав намір походити кілька годин по піщаній рівнині не в пошуках чого-небудь, а просто заради самого руху.
— Ходімо зі мною, — умовляв він своїх супутників. — Повірте мені, це принесе вам користь.
— Для мене це неможливо, — відповів Кеннеді, — я не в силах зробити й кроку.
— А я вважаю за краще все-таки спати, — заявив Джо.
— Але сон і нерухомість можуть бути згубні для вас, друзі мої. Треба боротися з апатією. Ну, ходімо ж!
Але вмовити їх доктору так і не вдалося, і він відправився один. Ніч була зоряна, прозора, Фергюсон ослаб, і спочатку йти було важко — він відвик ходити. Але незабаром доктор відчув, що рух діє на нього благотворно. Він пройшов на захід кілька миль, і бадьорість вже почала було повертатися до нього, як раптом у нього закрутилася голова. Йому здалося, що під його ногами розкрилася прірва, коліна підгиналися, безмежна пустеля наводила жах. Фергюсон здавався собі математичної точкою, центром нескінченної окружності, тобто нічим. "Вікторії" в нічній темряві зовсім не було видно ... І ось Фергюсона, цього відважного, незворушного мандрівника, охопив непереборний страх. Він хотів було йти назад, але не міг; став кричати, — на його крик не відкликалася луна, і голос його загубився в просторі, як камінь, що впав в бездонну прірву. Один серед нескінченної пустелі, Фергюсон опустився на пісок і втратив свідомість ...
Опівночі Фергюсон прокинувся на руках свого вірного Джо. Стривожений тривалою відсутністю доктора, Джо кинувся розшукувати його по слідах, що ясно видрукувані на піску, і знайшов його в непритомності.
— Що з вами сталося, сер? — з тривогою запитав він, бачачи, що доктор приходить до тями.
— Нічого, любий Джо. Хвилинна слабкість, ось і все.
— Звичайно, сер, це дрібниці, але все-таки піднімайтеся, обіпріться на мене і ходімо до "Вікторії".
Доктор, спираючись на руку Джо, пішов назад по відтисненим на піску слідах.
— Як хочете, сер, а це необережно з вашого боку. Не можна так ризикувати, — почав Джо. — Вас, мабуть, могли і пограбувати, — додав він жартома. — Але давайте поговоримо серйозно.
— Говори, я тебе слухаю.
— Нам неодмінно треба щось придумати. Ми можемо протягнути лише якихось кілька днів, а там, якщо не подує вітер, ми загинули.
Доктор нічого не відповів.
— Треба, щоб хтось пожертвував собою для загальної користі, — продовжував Джо. — І найпростіше буде, щоб це зробив я.
— Що ти хочеш сказати? У тебе є який-небудь план?
— План мій дуже простий: я забираю з собою частину харчів і йду прямо вперед, поки куди-небудь не дійду, що має ж колись статися. Якщо ж в цей час подує сприятливий вітер, ви полетите, не чекаючи мене. А якщо я дійду до якогось селища, то за допомогою декількох арабських слів, які ви мені напишете на папірці, зумію змусити себе зрозуміти, і тут зможу доставити вам допомогу, або вже доведеться пожертвувати власною шкурою. Як ви знаходите мій план?
— Він божевільний, Джо, але я бачу в ньому твою чесну сміливу душу. Це неможливо, і ти не покинеш нас.
— Але треба ж, сер, врешті-решт спробувати що-небудь зробити. Вам же це анітрохи не може пошкодити, так як, повторюю, чекати мене не треба, а у мене, можливо, що-небудь та й вийде.
— Ні, Джо, ні! Ми не розлучимося, це ще додало б нам горя. Нам судилося потрапити в таке становище і, може бути, судилося вийти з нього. Отже, підкоримося долі і будемо чекати ...
— Нехай буде по-вашому, сер, але попереджаю: я даю вам день і більше чекати не буду. Сьогодні неділя, або, вірніше, понеділок, адже вже годину ранку ... Так ось, якщо у вівторок ми не рушимо, я відправлюся, — і вирішив я це остаточно. Доктор нічого не відповів. Незабаром вони підійшли до "Вікторії" і вляглися в кошику поряд з Кеннеді. Той не промовив ні слова, хоча і не спав.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ
Страшна спека. — Галюцинації. — Останні краплі води. — Ніч відчаю. — Спроба самогубства. — Самум. — Оазис. — Лев і левиця.
Прокинувшись наступного ранку, доктор, насамперед кинув погляд на барометр. Ртутний стовпчик майже не знизився. — Нічого нового, нічого, — пробурмотів він. Фергюсон вийшов з кошика і став дивитися на всі боки: та ж спека, та ж ясність неба, та ж невблаганна нерухомість повітря.
— Невже немає ні найменшої надії ?! — вигукнув він. Джо не озвався, він весь пішов у свої думки. Кеннеді піднявся зовсім хворим. Його збуджений стан не міг не викликати занепокоєння. Він жахливо страждав від спраги і насилу рухав розпухлим язиком і губами.