П'ять медитацій на "Плач Єремії"

Страница 8 из 11

Кость Москалец

Вказівка на грецький кшталт тут невипадкова. З властивою художникам пильністю до конкретних деталей одягу, посуду, видимих форм, Кауфман зауважив чи не найістотніше в новій Грицьковій постаті: тип Сократа, перенародженого після Страти. Адже Платона в собі та в кожному з нас міг подолати не Арістотель і, тим більше, не Ніцше або Дельоз зі своїми стоїками, а лише всміхнений безідейний Сократ, який не написав жодного рядка філософських, "учительських" творів. Він повернувся, щоб пити дешеве вино й милуватися білими айстрами, обговорюючи з друзями сотні тем. Десятків зо два тих тем перелічує Юрко Кох, серед них і філософія, і музика, і пророцтва. Ця амбівалентна природа пророцтв: у той час, коли їх виголошують, усі сміються, а коли вони починають справджуватись, усі чомусь плачуть. Плач Єремії.

Плач по Єремії.

На мою думку, Грицько Чубай представляє надзвичайно давній тип, власне, архетип поета, який надихається містичним даймоном, неодноразово зображеним то як містична (але, знову ж, не християнська) Марія (у "Марії"), то як безіменна "вона" в шедеврі "так упевнено маються крила…", то як душа тендітної однокласниці ("Говорити, мовчати і говорити знову"). Чубай є генієм і творить "як сама природа", але на відміну від типологічно споріднених постатей, що тонуть у потопі невідомості доісторичних, дописемних періодів, він свідомий того, ким є та що чинить.

Мабуть, саме тут криються відповіді на питання про причини його шибеницької поведінки як в унормованому понад міру світі тотального соціалізму, так — зрідка — і в домені поезії, який усе життя залишався для Чубая єдиним притулком священного. Така пізньоєвропейська самосвідомість, сполучена з позаособовою силою містичного джерела всупереч тискові колективних сил соціуму, оточувала його винятковою харизмою, приваблюючи й довколишніх поетів, музикантів, художників і далеких канадських професорів. "Безумовно, він був видатним поетом — поетом, який, здавалось, не знав учнівства, з'явившись на публіку готовим генієм із кількома десятками віршів і парою невеликих поем, написаних у 18—22-літньому віці — віці Артюра Рембо й Леоніда Кисельова", — констатує Микола Рябчук ("Виклик небожителя" // День. — 1999. — № 13. — С. 7).

Чубай був генієм і паралель із Артюром Рембо бачиться найбільш властивою з огляду на винятково ранню обдарованість обох поетів, а також зважаючи на майже однакову "швидкість внутрішнього згоряння у розріджених шарах ноосфери", кажучи словами з Рябчукового ж вірша. Останній твір Рембо "Одне літо у пеклі" написаний у 19, "Говорити, мовчати і говорити знову" Чубая — у 26 років. Щоправда, Чубай не створив власної "теорії яснобачення" і все ще пробував перекладати та писав гарні вірші для дітей; але загальний контур обох поетичних постатей доволі схожий, а часом трапляються мало не дослівні збіги, як-от, наприклад, окремих строф у "Семилітніх поетах" Рембо й фрагментів Чубаєвої "Марії" (хоч я майже цілковито впевнений, що збіги ці незумисні й не є Грицьковими запозиченнями, як у випадку з віршами Вінграновського та Антонича). Кожен із цих поетів пережив свою драму зі старшими товаришами — Верлена запроторили до в'язниці через замах на життя Рембо, а Калинців — завдяки показанням, які, поряд із іншими свідками, змушений був дати й Чубай. Нарешті, кожний з них по-своєму ненавидів свою "Другу імперію" й так чи інак артикулював цю ненависть.

***

Суцільна текстура витканого Чубаєм "П'ятикнижжя", яке так і не було опубліковане окремо з авторською назвою, почала розповзатися на осібні твори ще за його життя, остаточно розпавшись, коли її, як творчу концепцію, перестали утримувати постать голосу й особиста присутність поета. Чотири поеми, ряд ліричних віршів — направду зрілих, без жодних слідів учнівського копіювання або свідомої імітації, — курсували в підземному руслі українського самвидаву. Свій примірник я отримав 1983 року від Кашки — він просто зайшов на кафедру творчості в Літературному інституті, взяв творчі роботи Грицька й передрукував те, що вважав за потрібне. Самвидав ставав чимдалі політизованішим і парапсихологічнішим, позасвідомо готуючись до виходу на поверхню суспільного життя, вартісні художні речі в ньому траплялися дедалі рідше, "він великою мірою міг би легалізуватися — що, власне, й сталося в середині 80-х років з українською самвидавною, принципово не "соцреалістичною" поезією, а в другій половині 80-х — і з прозою" (Рябчук М. Дилеми українського Фауста. — К., 2000, — С. 171). Світло тих далеких і часто вже згаслих імен, яких роками не згадували привселюдно, долинуло нарешті до ширшої культурної публіки, у певному розумінні народивши їх удруге.

Нині можна констатувати, що це сталося запізно. Кожний твір має лиш йому належний хронотоп і модус актуальності в течії читацької рецепції і, як кожне сказане слово, стає більшим за самого себе щойно тоді, коли це слово сказане й почуте вчасно, у відповідному контексті. Приклади примусового викладання української класики в школах надто сумнозвісні. На тлі політичних, соціальних, культурних перетворень останньої чверті XX століття значна частина творів, "сказаних" у 60—70-х роках, у тому числі й Драча, і Холодного, і Симоненка, виявилась анахронічною та неактуальною. Висловлюючись мовою рецепційної теорії, змінився пізнавальний контекст, установлений попереднім горизонтом сподівань як для рецепції, так і для подальших інтерпретацій (див.: Грабович Г. До історії української літератури. — К., 1997. — С. 57). До того ж, хоч-не-хоч, завдяки самвидаву ці твори були по-своєму почутими й знаними — завдяки нечисленності еліти, до якої зверталися.

І в цьому полягає найбільша вартість самвидаву. Адже, перш ніж зникнути, він створив дискурс. Як не дивно, але ці поети мало що втратили через заборону публікації їхніх творів, за винятком гонорарів, членства в Спілці письменників з її тогочасною системою пільг та привілеїв і, відповідно, високого суспільного реноме. Але чи потребували ці поети — Стус, Голобородько, Калинці, Чубай, Воробйов, Лишега, Кашка, Тарас Мельничук або Кордун і Григорів — високого суспільного реноме в тому дебілізованому соціумі? Справді, аудиторія, створювана самвида-вом, була нечисленною, еліта складалася переважно з кочегарів, двірників і сторожів, зате вона знала чи не кожний — дослівно! — рядок Тараса Мельничука і Грицька Чубая, наповнюючи їх такою оцінковою сугестією (або, вдаючись до новомови, "рейтинговістю") і відповідаючи з такою рецептивною чутливістю, про яку мріяти не могли лауреати державних премій з їхніми багатотисячними тиражами.