— Зачекайте,— перебив молодика Холмс,— ваше повідомлення, передбачаю, буде найдивовижнішим з усіх, які мені досі доводилося чути. Назвіть мені дату, коли ваш дядько одержав листа, і дату його сумнівного самогубства.
— Лист надійшов десятого березня тисяча вісімсот вісімдесят третього року. Смерть спіткала дядька через сім тижнів — у ніч на друге травня.
— Дякую. Будь ласка, розповідайте далі.
— Коли батько почав хазяйнувати у дядьковому маєтку, він на моє прохання уважно оглянув мансарду, яку доти завжди було замкнуто. Там ми знайшли порожню мідну скриньку, бо папери, що колись у ній зберігалися, було знищено. На внутрішньому боці віка я помітив паперову наклейку з трьома літерами "К" і написом під ними: "Листи пам'ятні записки, розписки, реєстр". Цей напис, як ми вважаємо, вказував на характер паперів, спалених полковником Опеншо. Крім скриньки, в мансарді ми не знайшли нічого істотного, якщо не брати до уваги сили-силенної розкиданих паперів і записних книжок ще з того часу, коли дядько жив в Америці. Деякі з них стосувалися війни, і з них було видно, що дядько добре виконував свої обов'язки і здобув репутацію хороброго солдата. Інші папери належали до періоду перебудовування Південних штатів, і йшлося в них головним чином про політику, оскільки дядько, очевидно, відігравав неабияку роль в опозиції шахраюватим політикам, присланим з Півночі.
Так от, на початку тисяча вісімсот вісімдесят четвертого року, коли мій батько переїхав у Хоршем, і до січня вісімдесят п'ятого року все у нас ішло якнайкраще. На четвертий день після нового року, коли ми сиділи і снідали, батько раптом аж скрикнув від здивування. В одній руці він тримав щойно розпечатаний конверт, а на долоні другої — п'ять сухих апельсинових зернят. Батько завжди глузував з моїх, як він висловлювався, "нісенітниць про полковника", але тепер, одержавши таке ж послання, не на жарт злякався і розгубився.
"Що в дідька це могло б означати, Джоне?" — спитав він, затинаючись.
На серці в мене зашкребло.
"Це К.К.К.",— відповів я.
Батько зазирнув у конверт.
"А й справді! — вигукнув він.— Тут саме ці літери. Але що це над ними написано?"
"Поклади папери на сонячний годинник",— прочитав я, зазираючи через батькове плече.
"Які папери, який сонячний годинник?" — спитав батько.
"Той сонячний годинник, що в саду. Іншого тут немає,— відповів я,— а папери, мабуть, ті, що їх знищено".
"Тьху! — сказав батько, намагаючись опанувати себе.— Ми живемо в цивілізованій країні і не можемо надавати значення подібним дурощам. Звідки цей лист?"
"З Данді",— відповів я, глянувши на поштовий штемпель.
"Це якийсь безглуздий розиграш,— вирішив батько.— Яке я маю відношення до сонячних годинників і якихось паперів? Я навіть не хочу звертати на такі дурниці уваги".
"А я повідомив би про цей лист поліцію",— мовив я.
"Щоб з мене посміялися? I не подумаю".
"Тоді дозволь мені зробити це".
"Ні, не дозволяю. Не хочу зчиняти метушню через таку дрібницю".
Сперечатися з моїм батьком було б марною справою, бо він мав дуже вперту вдачу. А моє серце сповнилося поганими передчуттями.
На третій день після одержання листа мій батько поїхав відвідати свого давнього друга майора Фрібоді, який командує одним з фортів на Портсдаун-Хіл. Я радів з цього, бо мені здавалося, що батькові небезпека загрожуватиме менше, якщо його не буде вдома. Та я помилився. На другий день після батькового від'їзду я одержав від майора телеграму, в якій він благав мене негайно приїхати до нього. Батько впав в один з глибоких крейдяних кар'єрів, яких повно в тій місцевості, і лежав непритомний з розкраяним черепом. Я поспішив до нього, але він помер, так і не прийшовши до пам'яті. Було очевидно, що батько в сутінках повертався з Фархема незнайомою місцевістю, крейдяні ж кар'єри не мали огорож, а тому суд присяжних без вагань ухвалив вердикт "Смерть від нещасного випадку". Я ретельно вивчив кожний факт, пов'язаний з його смертю, і не знайшов нічого, що могло б наштовхнути на думку про вбивство. Не було ні ознак насильства, ні слідів на землі, ні пограбування, на дорогах ніхто не бачив чужаків. I все ж мені не треба вам казати, що я був далекий від душевного спокою і майже вірив, що батько потрапив у сіті якоїсь підлої змови.
За таких зловісних обставин я успадкував маєток. Ви спитаєте мене, чому я не позбувся його? Відповідаю: я був переконаний, що наші нещастя якимсь чином є наслідком певних обставин дядькового життя і що небезпека чигатиме на мене в будь-якому будинку.
Мій бідолашний батько помер у січні тисяча вісімсот вісімдесят п'ятого року, відтоді минуло два роки вісім місяців. Протягом усього цього часу я щасливо жив собі в Хоршемі і вже починав плекати надію, що це прокляття перестало переслідувати нашу родину, що воно зникло разом із загибеллю старшого покоління. Та я заспокоївся надто рано, бо вчора вранці нещастя прийшло до мене в тому самому вигляді, як і до мого батька.
Молодик витягнув з жилетної кишені зім'ятий конверт і, повернувшись до столу, витрусив на нього п'ять сухих апельсинових зерняток.
— Ось конверт,— вів він далі.— Поштовий штемпель — Лондон, Східний округ. Всередині те саме, що було і в батька: "К.К.К.", а потім: "Поклади папери на сонячний годинник".
— I що ж ви зробили? — спитав Холмс.
— Нічого.
— Нічого?
— Правду кажучи,— він похилив обличчя на тонкі білі долоні,— я відчув себе абсолютно безпорадним. Безпорадним як нещасний кролик, до якого наближається удав. У мене створюється таке враження, ніби я перебуваю в полоні нездоланної і безжальної злої сили, від якої не здатні захистити ні передбачливість, ні обережність.
— Та облиште! Облиште! — вигукнув Холмс.— Ви повинні діяти, мій голубе, бо інакше загинете. Тільки енергія може врятувати вас. Зараз не час впадати у відчай.
— Я був у поліції.
— Ну, і...
— Там мою історію вислухали з посмішкою. Я переконаний, в інспектора склалася думка, що листи — це просто розиграш і що смерть моїх родичів — наслідок, як ухвалив суд присяжних, нещасних випадків, ніяким чином не пов'язаних з листами.
Холмс потряс у повітрі стиснутими кулаками.
— Неймовірна тупість! — вигукнув він.