— Добре, добре, мамо, спасибі вам. Усе буду робити, як ви кажете, — відказував Іван Микитович.
— О-ох! Робитимеш! — сумно промовила Марина Костянтинівна, і сльози залили її очі, так що вона і світа білого не побачила.
— От уже й сльози! — крикнув Микита Іванович. — Ну чого ти плачеш? На той світ проводжаєш, чи що? Слава тобі, Господи, що так випало! Хай їде, послуже, побаче світа і людей... Тут де б радіти, а вона — плаче...
— Та як же? Як же? — схлипуючи відмовила Марина Костянтинівна. — Воно таке мале, безздоровне... — На сьому слові голос її обірвався, і вона залилася гірким плачем.
Іван Микитович і собі плакав за своєю старенькою матусею. Шкода йому було її; шкода було кидати свого дворища, де він зріс і викохався, де його пестили і били; свого рідного села, котре він зміряв і вздовж, і впоперек, знав усі закутки, усі ліски, садки, калюжки, людей, і ввічливих, і привітних, — всього йому стало шкода і страшно, до чого тепер його споряджали... Все те, що було, стало ззаду його, привітно хитало головою, прощалось, усміхалось і манило до себе. А там? Напереді?.. Невідомість закутала його туманом, страх повив своїм холодом. І гірко плакав Іван Микитович разом з своєю матінкою...
Геть вже за північ полягали спати. Плачем та журбою Іван Микитович так був виморений, що зразу заснув. Старий теж незабаром захріп. Одна тільки Марина Костянтинівна не змикала ні на волосину очей за всю ту ніч... То їй було душно — вона розкривалася; то здавалося, що Іванко прокинувся, — вона схоплювалася, прислухалася... Не чутно нічого, тільки хропе Микита Іванович та миша у кутку скребе... "Прокляті коти! — думає вона. — Скільки їх, а миші трохи під ногами не бігають!.." І скреботня мишача давить їй на душу, а писк сипле морозом по всьому тілу. Марина Костянтинівна здригує і шика. Миша затихла... У хаті темно, як під землею, і тільки одно харчання Микити Івановича розкочується в тій темноті та коли-не-коли цвірконе цвіркун у кутку і немов шпигоне у серце Марини Костянтинівни. "Отже йому і спиться, і байдуже — хропе собі!.." Сльози починають навертатися на очі, і, тихо зливаючи їх, падає знеможена Марина Костянтинівна лицем у подушку...
Так перебула вона цілу ту ніч. Тільки що почало на світ благословитися, уже вона й схопилася, одяглася і пішла будити челядь, щоб готували всячину в дорогу. Трохи перегодом вийшов надвір і Микита Іванович і почав порядкувати біля воза та біля коней. Парубок літ двадцяти бігав за ним і робив, що він йому наказував.
Незабаром біля ґанку стояла пара добрих коненят, запряжених у просту, хазяйську повозку. Микита Іванович умощав у неї то скриньку з збіжжям синовим, то подушки, то всякі торбинки, які тільки йому не подавали з хати то сама Марина Костянтинівна, то товста, обірвана та невмивана молодиця-куховарка.
От уже повозку зовсім налаштовано. На передок зліз парубок і прибрав віжки до рук, погукуючи коли-не-коли на пристяжного, що, вистоявшись добре, почав загравати. Через скільки часу вийшов з хати Іван Микитович, заплаканий, зарюманий, за ним Микита Іванович з червоними очима і хусткою в руках, котрою він протирав очі, далі Марина Костянтинівна; лиця було не видко у крушеної матері за великою тугою та гіркими сльозами; ззаду за руку піддержувала її куховарка.
Іван Микитович скочив у повозку.
— Прощавайте! — гукнув.
— Прощай, сину, та гляди себе! — сказав батько, поцілувавшись. Мати обвила синову шию руками, припала до його лицем та й затіпалася.
— Пи-ш-ш-и, пи-ш-ш-и, моя дитино... — ледве чутно вимовила вона.
— Не плачте, мамочко, не вбивайтеся, — умовляв її Іван Микитович і собі плакав.
Куховарка, дивлячись на їх, ронила сльозу за сльозою. Один тільки парубок сидів собі і понуро, аж надто сердито, позирав з боку на бік. "Чи вони довго будуть рюмати? — казав його гострий погляд. — Хоч би вже поганяти веліли, а то слинять!"
— Годі, годі вам! — крикнув Микита Іванович, одводячи Марину Костянтинівну від повозки.
— Поганяй, Андрію! Та гляди панича в дорозі, — гукнув він до парубка.
Парубок замахнувсь батогом, і коні сіпнули, помчали.
— Боже вам поможи! — крикнув навздогінці Микита Іванович. Та ті вже не чули: незабаром сіра кіптяга закрила їх зовсім з очей.
Марина Костянтинівна вернулася у хату горем та сльозами бита... Своя хата тепер їй здалася чужою, пусткою, немов вона тільки що винесла на кладовище найближчих до неї людей і вернулася, щоб і собі умерти... Микита Іванович довго її вмовляв та вговорював — не помагало! Він плюнув і пішов по хазяйству порядкувати.
II
Іван Микитович ще змалечку був болізний та хирий. Ні над одним з своїх синів не вимучилась так Марина Костянтинівна, як над ним. Хвороба, тільки він появився на світ, учепилась за його. У колисці ще напала його різачка, день і ніч кричала дитина, день і ніч не давала спокою Марині Костянтинівні аж цілих сім тижнів, уже вона радніша б була його смерті... Трохи перегодом почали прорізуватись зуби; знову занедужала дитина, знову не спокійна Марина Костянтинівна; а піднялася на ноги — кір, гвіздочки та кашлі, страшні заливні кашлі підкошували дитячі сили. Коли йому минуло десять літ, то він схожий був на малюсіньке хлоп'ятко літ шести-семи, вирощене в нужді та неволі: худе, сухе, щупле, невеличке зростом, бліде, як з крейди вистругане, з болізним поглядом, воно виглядало сиротятком. І завжди тихе, мовчазне, боязне. Між своїми його не почуєш, бо й голос мало слабий та тихий, а між чужими його і не видно.
На одинадцятому році віддали його до школи. Спершу вчилось воно дуже погано. Сиділо над уроками день і ніч і ніяким побитом не змогло завчити: чи в його помки не було, чи уроки такі трудні задалися... Аж три роки просидів Івась у одному класі; Микита Іванович уже збирався вибити добре, та Марина Костянтинівна випросила. На чотирнадцятому мов переродився Івась: почав учитись найкраще всіх, у кожному класі був першим та ще до того тихий та привітливий він був, однаково люб'язний і вчителям, і товариству. Вчителі його шанували за те, що був тихий та добре вчився, товариство — за те, що ніколи нікого не видавав з своїх, коли його допитувались.