П'яний корабель

Страница 2 из 3

Артюр Рембо

Я — знайте! — оглядав у казкових Флоридах
Хаос очей пантер і квітів, людських шкір
І веселок струнких в надморських краєвидах,
Мов поводи отар, що йдуть кудись в простір.

І бачив я також, як на пісках безводних
Покинутий згинав цілий Левіатан,
Як в затишну пору знімався вир з безодні
І безмір вод стягав у божевільний тан.

І ледняки й сонця небес, як вугіль, чорних
І заливи гидкі, як велетні вужі,
Повзуть по конарах скарлючених, потворних,
Обліплені кишмом смердючої нужі.

Я рад би показать у синій хвилі дітям
Ці зграї золотих і тих співучих риб.
На від'їзд мій моря косичилися квіттям,
І крил мені давав вітрів поривний стриб.

Як часом Океан втомився колисками
Полюсів, рівників і в мрійнім сні потах,
Сплітав мене зо сну глибинними квітками,
І я в них затихав, як жінка в молитвах.

І так, мов острівець, носив і гній, і сварку
Золотооких птах, безстидних гольтіпак,
Поки мене з мого гнилого закамарку
Не виплутав якийсь мандруючий мертвяк.

Отож я — корабель, що стряв у нетрях зільних
Що в диких борвіях знаходив щастя транс,
І так сп'янів вином бурунів божевільних,
Що не знайти мене всім стежним суднам Ганз.

Я — вільний, у диму, у мряці фіолетів,
Я — що свердлив щоглом червону твердь небес,
Я — повен ласощів для вибраних поетів:
Сонцевих медицин і плястрів синіх плес.

Я, що гуляв тоді, збожеволілий щовбень,
У іскрах громових, у стадах горбуньків,
Як липні, шибали товчками дужих довбень
Ультрамарин небес у челюсть казанів.

Я, що тремтів, як вчув за п'ятдесят миль дикі
Риковища моржів або мальштремів гнів,
Я, що мав буть ткачем блакитних снів повіки,
Знов прагну до старих Європи берегів.

Я бачив острівців рої волосожарні
Й такі, де шал небес не ставить людям меж.
Чи в тих ночах ти спиш і ждеш на сили вдарні,
Мільйоне злотих птах, Снаго, що ще прийдеш?

Та надто плакав я. Всі ранки болю повні,
Всі ночі мають їдь і в блекоті всі дні.
Взяли мене в полон жорстокі сни любовні,
Нехай же пропаду, хай зникну в буруні.

Як ще жажду чого в Європі, то калюжі,
Де в пахощах м'яких передвечірніх хвиль
Хлоп'я задумане й чогось смутненьке дуже
Пускає човника крихкого, як мотиль.

Коли я взнав ваш сум, то не мені вже, хвилі,
З вантажнями бавовн шугати навздогон,
Ні гнати в прапорах, огнях, у блиску й силі,
Ні смирно слухати грізних очей понтон.

Переклав Василь Бобинський

XLI. П'ЯНИЙ КОРАБЕЛЬ
Коли я весь віддавсь байдужих Рік спокою,
Не відчував я більш своїх провідників:
Індійці-крикуни зробили їх метою,
Прип'явши голими до розписних стовпів.

Для мене все одно: чи то англійська пряжа,
Чи то фламандський хліб у трюмі десь лежав.
Коли шумливого я збувся екіпажа,
По волі Рік я мчав, куди я лиш бажав.

Тії зими під сплеск припливів навіжених,
Байдужий до всього, мов мозок немовлят,
Я без упину мчав! І серед бур шалених
Півострови з трудом спускали свій канат.

Морські шляхи немов вітали урагани.
Я, наче пробка, плив по хвилях десять днів,
Де трупи жертв кругом крутились безнастанно,
І жодну ніч не стрів банькатих ліхтарів.

Приємніша за сік кислиці для дитини
Зелена хвиля йшла, сосновий крила бік;
Зірвавши руль і дрек, у плями сизо-сині
Вина й блювотини мене вбирав потік.

З тих днів купаюсь я в гучній поемі моря,
Таємним сяєвом настояній зірок,
Ковтаю вод блакить, де часом у просторі
Зринає втопленик, який увесь промок.

І де, заливши враз всіх диких марень вири
І в'ялий ритм морський дна золотом п'янким,
Міцніш, ніж алкоголь, і гомінкіш, ніж ліри,
Любовний бродить сік із присмаком гірким.

Я знаю небеса, роздерті блискавками,
І смерчі, й течії, і бачив я зірки
З очима голубів, що мріють вечорами,
І навіть те, чого не бачить рід людський.

Я бачив сонця диск, що в жахові містичнім
Світився сплесками фіалкових огнів;
Немов акторів гра в трагедії античній,
Здіймались сплески хвиль в тремтінні лотоків.

Зелена снилась ніч у снігові сліпучім,
Що до очей морських цілунком припада;
У вируванні сил нечувано жагучім
Жовтавим фосфором світилася вода.

У повню стежив я, коли, мов в істерії,
Немовби тічка та, об скелю бивсь приплив,
Бо я не відав ще, що біля ніг Марії
Бурхливий Океан забутися б хотів.

Я плив вздовж берегів Флориди неземної,
Де квіти — зір пантер, а шкіра там людська —
Немов веселка та, що віжкою гнучкою
Над морем простяглась, мінлива і легка.

Я бачив болота, їх неоглядні верші,
Де серед комишів гниє Левіафан;
І вирування вод у глибині завмершій,
І дальній водоспад, грімкий, немов таран;

Крижини серед хвиль, сонця, бліді до смерті,
І здобич, як ніде, серед заток морських,
Де змії-велетні, блощицями пожерті,
Звисають із дерев у пахощах гнилих.

Хотів би показать я дітям риб співучих,
У лусці золотій, серед блакитних хвиль.
Вітри несли мене серед блукань жагучих,
В квітучій піні плив я між морських дозвіль.

Та, стомлені на смерть незнаними світами,
Хитали зойками моря мої боки,
Вітаючи мене тінистими квітками;
І я, схиляючи коліна, мов жінки,

Гойдав півострови прокляттями своїми,
Де слід крикливих птиць із тугою в очах;
І плив я в самоті дорогами хисткими,
Лиш потопельники чіплялись на бортах.

У бухтах, спутаний весь травами морськими,
Я шквалом кинутий, де й птиці не знайти,
Звідкіль ні монітор, ні парусник не здійме
Розбитий мій каркас, сп'янілий від води;

І весь задимлений, в туманах фіалкових,
Я небо пробивав, немов багрець стіну,
В блакитних лишаях і в соплях смарагдових,
В цих дивних ласощах поета в давнину;

Летів блискучий я, мов божевільна куля,
Між чорних коників, мандрівників морських,
Тоді як Липень лив, розпалений і чулий,
Ультрамарин небес у кільця хмар прудких;