Пес витяг з гаманця десятишилінгову асигнацію, віддав вепрові й натомість одержав десять шилінгових монет. Потім він ще зіграв у "відьми" п'ять партій і знову позбувся всіх грошей, а також щонайменшого бажання грати далі.
— Годі,— мовив він.— Мені більше не щастить!
— Що означає тут "не щастить"? — Лагідний Генріх підбіг до вепра й вихопив у нього з ратиць карти. Він розіклав їх на столі так, щоб усі вони лежали зворотним боком догори. Зворотний бік карт був позначений червоними та синіми ромбиками.
Коли всі карти лежали на столі, лагідний Генріх витяг із фартуха окуляри, начепив їх і заходився пильно розглядати карти. І він раптом вигукнув:
— Людоньки! Це ж "відьма"! — Він ухопив одну карту, яка в кожному куті мала в червоному ромбику маленьку блакитну крапку.
Лагідний Генріх перевернув карту: це справді була "відьма". Вепр зірвався на ноги, побіг до вішалки, схопив жилет і шолом та й кинувся до виходу. Гроші, що їх він виграв у пса, лишилися на столі.
— Нумо, ворушіться! — вигукнув лагідний Генріх.— Мерщій за вепром! Передамо його поліції!
Пес зібрав гроші.
— Я не зазнав збитків,— промурмотів він.
— Невже? — вирячив очі лагідний Генріх — Вепр — шулер, а за шулерство саджають на три роки за ґрати! Коли цього вепра нарешті затримають, то буде мій найкращий день!
— Так, так! До буцегарні веприща! — закричали гості.
А осел, який зіперся на шинквас і жлуктив своє найулюбленіше пиво, заревів:
— Що таке три роки за ґратами? Нехай веприще мучиться там до кінця свого життя!
А півень, що примостився біля осла, закукурікав:
— Чому до кінця життя? Як на мене, вепра слід негайно заколоти!
Інші гості забарабанили кулаками по столах. Це означало: півень каже правду.
Пес підвівся й мовив:
— У певному сенсі мене, панове, аж занудило! Ви мені огидні! Він узяв валізу, дорожню сумку, надяг капелюха-борзаліно, тричі
закутав шию шаликом, перевісив через плече торбу і, сказавши лагідному Генріхові: "Я йду від вас", залишив кав'ярню.
Надворі була темнюща ніч. Пес простував через луг до дороги, розмовляючи сам із собою: "Ця кав'ярня все-таки не була широким світом! У широкому світі люди благородніші й не такі мстиві!"
Коли пес відчув під ногами асфальт, він на мить завагався: кудою йти в широкий світ — праворуч чи ліворуч? Вирішив іти ліворуч — з попутним вітром. Чого він найбільше не любив у своєму житті, то це подуву свіжого вітру в писок.
Він тюпав улівобіч і свистав своїх дев'ять пісень. Йому було трохи душно, адже ніч стояла ніжна, тепла, а його шалик був виплетений із вовни ангори. Шалика пес носив за будь-якої погоди. Його виплела псові дружина, і пішло на це аж чотири роки. Плетільниця з неї була не дуже вдатна.
"Якби я носив шалика тільки в негоду,— мовив пес сам до себе,-то недостатньо шанував би працю своєї дружини!"
Вже бралося на світ, пес ішов переліском і побачив мопеда, що стояв біля дороги. За мопедом, у канаві, хропів вепр.
Пес плигнув у яму і вхопив вепра за кручений хвіст.
— Гей, вепре! — вигукнув він.
Вепр зірвався на ноги, закліпав, позіхнув, протер очі, пізнав пса й затремтів. Він підскочив, щоб дати драла, та марне — пес тримав його за крученого хвоста.
— Дорогий песику,— закувікав вепр.— Благаю, змилуйся наді мною!
— Чому ти, власне, шахруєш? — запитав пес.
— Задля щастя,— сказав вепр — Вепр і щастя — для мене щось неподільне, але я не маю щастя! Ніколи його не мав, ще з поросячого віку! А коли виграю в карти, тоді я маю щастя! Ось чому!
— Дурниці! — мовив пес— Якщо хочеш мати щастя, то мусиш грати чесно.
— Але коли я граю чесно, то не виграю, а завжди програю.— Вепр заридав. Великі сльозини покотилися по його щоках.
Пес подав йому носовичок і відпустив крученого хвоста. Вепр сякався й ридав:
— А якщо забути, що нечесно граєш, тоді можна мати щастя?
— Бідолашний вепр,— співчутливо промурмотів пес. Він ураз пригадав, що колись його дружина часто говорила: "Я щаслива з моїм чоловіком!" Пригадав, що його діти також часто говорили: "Яке то щастя, що ми маємо такого батька!" "То чому не може бути щастям
мати мене за друга? — запитав сам себе пес— Якщо вепр так жадає щастя, то я зроблю йому приємність!"
— Вепре,— сказав пес,— віднині я буду твоїм другом, а як маєш друга, ти щасливий! Годі тобі грати в карти!
— Щиру правду кажеш? — Вепр ще раз висякався й витер сльози з куточків очей.
— Щиру правду! — мовив пес і підняв праву передню лапу — присягався.
Вепр засміявся й простяг псові праву передню ратицю. Пес довго тряс її. Потім вепр і пес вихопились на мопед.
Пес сидів спереду — він мав кермувати. Мопед з гуркотом рушив. Вепр міцно тримався за песячий живіт і мурмотів собі під ніс:
— Я такий щасливий, що ти не відвезеш мене до поліції!
"Я таки правильно вчинив,— подумав пес— Ось вепр уже й щасливий!"
Розділ другий ПЕС ІДЕ ДО ТЕАТРУ
Псові з вепром було зовсім непогано вдвох. Щодня кілька годин вони їздили широким світом. Щовечора сиділи у щораз іншій кав'ярні, щоночі спали вдвох на подвійному ліжку в щораз іншому готелі.
Пес волів би ночувати просто неба, адже стояло літо й ночі були доволі теплі, але вепр упирався:
— Спати просто неба нестерпно! Павуки й мурахи дошкуляють! А ялинова хвоя чи паліччя колять тіло! Яскраве сонце будить надто рано! На нещастя, яке мене завжди переслідує, ще, гляди, вдарить гроза і мене вб'є блискавка чи оглушить грім!
Тому пес щоночі запрошував вепра до подвійного ліжка. Передусім заради вепрячого щастя! Коли вони вечеряли, пес підсовував вепрові тарілку з більшою порцією, а в ліжку підкладав м'якшу подушку. Щодня пес потай десь кидав монету, а вепр згодом знаходив її, піднімав і, ховаючи, вигукував:
— Ти справді даруєш мені щастя, друзяко! Поки я тебе не знав, то не знаходив жодної монети.
З дня на день вепр дедалі більше звикав до свого щастя. Не минуло й трьох тижнів, як він вигукнув:
— Я справжній щасливий вепр!
Почувши це, пес зрадів. Проте його почали гнітити думки про гроші. Він міркував: "Якщо я й далі щодня витрачатиму гроші на харчі, ночівлю, на бензин для мопеда, на сюрпризи для вепра, то невдовзі розорюся! Самі видатки, а прибутків катма. Так не годиться!"