— Це, мабуть, для вас.
Пес кивнув головою, узяв з її рук таріль і заходився наминати.
— Пан пес, напевне, проїздом? — запитала жінка.
— У широкий світ іду,— відповів пес, уминаючи за обидві щоки-Може, ще десь комусь знадоблюся.
Жінка дістала з кишені фартуха окуляри, сіла й почала уважно розглядати пса — од відстовбурчених вух аж до кігтів задніх лап. Потім вона вигукнула:
— Лагідний Генріху! А поглянь на цього пса! Гадаю, він знадобиться нам!
Лагідний Генріх повернувся з кухлем пива, поставив його на стіл, буркнув псові: "На здоров'я!", дістав з кишені фартуха окуляри, сів і пильно оглянув пса — од відстовбурчених вух аж до кігтів задніх лап —і мовив:
— Авжеж, він нам таки знадобиться!
— Шкода! — Пес спорожнив другий кухоль — Але я йду в широкий світ. Усього кілька годин у дорозі. А широкий світ далеко звідси.
— Світ круглий, як куля, голубе,— мовив лагідний Генріх — Широкий світ усюди.
— Хоч би куди ви прийшли, голубе, скрізь — широкий світ,— додала жінка.— Це — хто і як собі його уявляє.
"Вони обоє мають рацію",— подумав пес. Його завжди можна було переконати слушними аргументами. Він витер піну з писка й спитав: —1 ким би я у вас працював?
-Викидайлом, дорогий мій,— відповів лагідний Генріх.— Мені потрібен той, хто викидатиме відвідувачів із кав'ярні.
-Його батько, дикий Генріх, сам давав собі раду,— мовила жінка — Відчайдух був! А мій чоловік слабкий. Цідити пиво, подавати на стіл і викидати відвідувачів — це йому не до снаги.
Пес обвів поглядом залу. Дві курки й півень, юний пес і кіт пильно розглядали його.
Вони видалися псові досить симпатичними. Він не мав анінай-меншого бажання когось із них хапати, виносити з кав'ярні й садовити за дверима.
— Гадаю, це не для мене,— відмовився пес.
— Ідеться не про тих, кого ви тут бачите,— пояснила жінка.— Ці відвідувачі сумирні. Але ввечері сюди налізе всяка потолоч! Забіяки, шулери, неотеси всілякі!
— Якщо так триватиме далі, моя кав'ярня заживе недоброї слави,— поскаржився лагідний Генріх.— Порядні люди більш не прийдуть до нас, і ми зійдемо швидко на звичайну корчму!
Пес виїв таріль дочиста і розміркував: "Нехай і так! Я ж мріяв знайти щось нове, інакше, ніж було! Викидати бешкетників — для мене новина! Я стільки прожив, а ще не бачив потолочі. Отже, зазнаю чогось нового".
Пес відсунув жінці чисто вилизаний таріль і сказав:
— О'кей! Я згоден на цю роботу!
Лагідний Генріх із дружиною дуже зраділи. Пес нічого не заплатив за м'ясо з гарніром і пиво, бо харчування і житло, сказав лагідний Генріх, віднині для нього безкоштовні. А платня, додала жінка, відразу після виконаної роботи. Й уточнила:
— За кожного викинутого бешкетника, витуреного нечему —десять марок, якщо ви, звісно, згодні.
Пес кивнув головою. Адже гроші були для нього десяте діло.
Робочий день для пса починався по заході сонця і закінчувався опівночі. Роботи було небагато. Пес сидів за столом і попивав пиво або смакував солоні палички, читав газету чи просто дрімав, щось міркував чи тихенько насвистував, а коли лагідний Генріх підходив до нього й мурмотів: "Стіл номер три", або "Стіл номер сім", або "Стіл номер один", пес підхоплювався і наводив лад біля того чи іншого столу. До спражнього викидання майже не доходило. Адже ті, хто поводився, як нечема чи бешкетник, здебільшого були вдвічі нижчі й удвічі тонші, ніж пес, і кидалися навтікача до дверей, коли викидайло прямував до них.
Тільки на п'ятий день пес таки мусив удатися до "викидання". До кав'ярні зайшов рябий песик. Він підсів до старої кішки, хоч у залі було ще багато вільних столів. Кішка їла сардини в олії з тунцевою підливою. Рябий песик вихопив у неї з тарілки сардину. Кішка не-вдоволено пирхнула на нього, але рябий песик знехтував те і поцупив ще одну сардину з тарілки в старої. Кішка заверещала:
— Господарю, господарю, заберіть цього нахабу від моєї тарілки! —Стіл номер п'ять, рябий песик біля кішки! — прошепотів
лагідний Генріх до пса-викидайла.
Той підвівся й попрямував до п'ятого столу. Рябий песик схопив дві останні сардини з тарілки в кішки, укинув собі в рот і подивився на пса так, ніби зовсім не злякався, а тоді ще й вигукнув:
— Що, діду?! Чого носом крутиш?!
Одним швидким ударом хвоста пес міг змести рябого нахабу зі стільця. Одним ударом лапи міг він нокаутувати це рябе щеня. Але рябий песик нагадував псові його наймолодшого синка! Така сама зухвала мордочка була й у нього! Такі самі рябі гострі вушка! Такий самий кудлатий закручений хвіст!
Пес подумав: "Авжеж! Так само міг би сидіти й мій наймолодший! Зухвалий, безцеремонний! Тільки б зчинити сварку, тільки б щось накоїти, накапостити! Але глибоко в своїй песячій душі він був усе-таки добросердим песиком!" Тому пес по-дружньому сказав рябому песикові:
— Хлопче, не задирайся! Не треба!
Рябий песик підморгнув викидайлові. Його рожева мордочка сіпнулась, рябі гострі вушка незвично дрібно затремтіли, а кудлатий закручений хвіст швидко-швидко заметлявся.
"Ну точнісінько мій наймолодший,— подумав пес— Великий страхополох і чималий задирака!"
Рябий песик запалив цигарку і пустив троє кілець диму в писок викидайлові.
Пес вийняв йому з морди цигарку й розтовк у попільничці. Потім хвацько вхопив рябого песика за карк, виніс за двері й посадовив на лузі.
— Гайда додому, хлопче,— порадив йому по-дружньому — Тобі давно пора лежати в ліжечку, твоя мама дуже хвилюється!
— Старий бовдур! — перевівши подих, буркнув рябий песик і подріботів геть.
Пес повернувся до кав'ярні.
— Браво, друзяко! — вигукнула пара гостей.
— Професійна робота! — похвалив його лагідний Генріх.
Проте пес засумував. Оскільки рябий песик вельми нагадував його наймолодшого сина, йому все здавалося, ніби це він обізвав його "старим бовдуром".
Опівночі, коли пішли з кав'ярні останні відвідувачі, а лагідний Генріх та його дружина стали прибирати залу й застеляти свіжими скатертинами столи, пес узяв аркуш паперу й почав писати листа:
Любий наймолодший сину!
Сподіваюся, що тобі живеться добре!
Сподіваюся, що всі з тобою дуже люб'язні!
Я часто думаю про тебе й дуже, дуже тебе люблю!
Твій батько.
Пес поклав листа в конверт, надписав адресу наймолодшого сина, наклеїв марку в правому горішньому куті і вкинув листа в поштову скриньку біля парадних дверей. Тепер йому стало не так сумно.