— Ну, онучку, ти мене потішив. Все вірно переповів, усе, що я тобі оповідала… Та я щось зморилась… Чи може воно на дощ заходить,… чи може вітер міняється… — І Баба Леля почала підводитись із свого ослону-"престолу". Півник кинувся, щоб допомогти їй звестися.
— Ой ні, хлопче! Ти ще малий, щоб бабу підтримати. Як ото гепнусь, то й тебе придавлю! — І, спираючись на ковіньку, поволі почвалала Баба Леля до комори.
— Бабо Лелю! А коли все доказати?
— Та можеш завтра,… чи коли. У вас ще тиждень на збори.
— Добре, Бабо Лелю! То я побіг!
— То бігай, хлопче! Та скажи своєму нерозумному вуєві, щоб був пильним — межи вовки їде!
— Я так і скажу, Бабо Лелю! Я побіг!
Але Півник тільки тоді побіг до дядька Півня, коли побачив, що Баба Леля щасливо дісталась до комори.
ПОТАЄМНА БОРТЬ
Нараз його посвистом покликали із чагарів. Хлопчина озирнувся — он за купою зелені ховався дядько Півень. Він підманив мовчки, пальцем, до себе хлопчика.
І ось вони йдуть болотною стежкою, дядько несе здоровенний кошіль для вугілля.
— Ось що. Півнику! Слухай уважно! Йдемо не по вугілля. Йдемо по мед. А в кошелі всю снасть сховано. Не бійся — я не злодій. Ми йдемо не до липового гаю, а на старе болото. Ти добре знаєш — там, де сходяться землі боярська, княжа та сільська. Там нічия земля.
— Де ж там борті? Там усе хирявий підлісок та старі криві сосни.
— Побачиш!…
І ось вони стоять під старою товстою вільхою. Під ногами хлюпає руда болотна вода.
На чорній корі, невисоко над корінням вирізано дядькового знака — здибленого коня.
Дядько повісив на криву сосонку і витяг линву. На одному кінці міцна рогулька, а на другому кінці ще рогулька, і до неї припасована дощечка.
Дядько прив’язав до мокрих постолів залізні пазурі, обв’язався линвою, а стовбур обперезав сиром’ятним пасом. Відкинувся назад і почав рухатись по чорному стовбуру. Відкинеться на ремені, підтягне одну ногу, потім другу, добре втискуючи залізні пазурі в кору, і швидко тоді вже випростається, ослабивши ремінь.
Півник внизу, задерши голову і затамувавши подих, приглядається до кожного поруху дядька.
Дядько дістався до товстої гілки, став на неї. Рипить. Малому все аж стисло — вільха дерево слабке, ненадійне.
Ось дядько перекидає рогульку на линві за товстенний сучок. Підтягає на линві сідало, перевіряє його. Обережно сідає на нього. Вивільнивши ноги і відв’язавши пас, стравлює линву і плавко спускається до верхівок очерету. Зависає над головою Півника.
— Подавай швидше торбу з горщиками, глек і личину! І ножа!
Дядько надягає шапку-личину з берести та кінського волосу. Обв’язує линвочками сорочку і штани, щоб бджоли не проникли під полотно.
— Ти візьми лика і все обв’яжи! Та шапку добре натягни! Та відійди подалі! Та дивись пильно на всі боки! Прислухайся.
Дядько тягне вільний кінець линви, і линва, поволі посуваючись по змазаному салом гаку рогульки, підносить дядька Півня вгору, до самої борті.
Зав’язавши міцним, але простим вузлом линву, роздмухує жар у глечику з дірочками.
Білий молочний дим огортає все навколо туманом. Дядько з-за спини вихоплює стару, надщерблену сокирку і двома ударами розширює дірку дупла.
Півень занурює руку в дупло і перекладає в горщик здоровенну кулю золотих стільників.
Затим наповнює другі горщики золотими стільниками.
Глечик з трутом висить на рілці і курить молочним димом.
Бджоли, гудучи, мов далека буря, обліпили дядька суцільним золотаво-чорним шаром. Дядько щось кричить небожу, але зрозуміти важко.
Зрештою, дядько розв’язує вузол линви і просто летить униз. А щоб не обпекти пальці, обхоплює линву полою свити.
За дядьком падає хмара бджіл.
Малий підлазить під перевернутий кошіль, але все ж кілька бджіл проникли у схованку. Вчепились в його сорочку. І гудуть так страшно, що серце холоне. І до того ж не знаєш, звідкіля вони вжалять.
Дядько підхоплює все начиння і, розмахуючи димлячим глечиком, швидко рушає до чагарів.
Малий зводиться на тремтячі ноги і поспішає за ним.
А над обома добичниками мстиво гудуть бджоли.
Густі чагарі рятують бортників од бджолиної помсти. І дядько, засипавши в дірчастий глек зілля, розводить ще більший, ще їдучіший дим.
Тоді вже розбирається. Починає струшувати, обирати спухлими пальцями із себе бджіл. Хоча він надягав личину, у нього спухле лице, шия і руки. У малого одне вухо відвисло ледь не до плеча.
Дядько із дна торби дістає ладунку з жовтим мастилом і змащує вухо небожу.
Потім береться за свою губу.
Пекучий біль спочатку перетворюється на щімливу сверблячку, а потім і геть затухає.
— Дядьку! Вони не прилетять сюди? Ви їх потравили димом?
— Що ти, Півнику! Я їм і сотів з медом лишив, щоб вони не подохли. Ось восени повернемось із Києва, і ще візьмемо… Ми цього року перші взяли борть. Глек дамо ковалеві за роботу. Решту візьмемо до Києва. Багаті люди люблять подарунки… Ну, а нашій прапрабабі понесеш шматок забоценя. А більше — ні-ні!
— Можна мені ножа полизати?
— Бери.
Кривий бортницький ніж, що ним соти підрізають, Півник довго облизував.
А дядько лише свої пальці обсмоктав, як зав’язав горщики липовим лубом.
БОЛОТНА РУДА
Челядники боярські пакували припаси з комори, начиння для роботи на будові.
А дядькові Півневі хотілося мати в Києві добру сокиру і справну рогатину.
От він і вирішив зварити крицю та й понести до їхнього сільського коваля, що славився своєю вправністю по всіх околицях.
Дядько й небіж, тільки задніло, взяли дерев’яний заступ, молоток, здоровенний кошіль на шлеях, щоб за спиною тягти, та й почимчикували до висохлого болота через піщані пагорби.
Дядько, поплювавши на долоні, заходився відкидати верхній шар землі, в якому поспліталося коріння трави, відкрив чималий шмат піщаного підґрунтя, розкопирсав пісок і дістався до важкої червоної речовини, що нагадувала водночас і глину, і перетліле рослинне коріння.
Дядько так старався, що піт з його чола аж сипався на пісок, на підсохлу світлу руду і лишався там значками темних плямок.
Малий теж не байдикував — з кожної грудки руди він старанно обтрушував пісок, занадто великі розбивав молотком. Небавом і кошик був повний до верха.
Коли дядько, крекнувши від напруги, підвівся з повним кошелем на рівні ноги, лозини аж зарипіли. Однак дядько поспішив уперто в глибину лісу до вуглярів,