Малий сів і схопився за голову — у скроні і тім’я мов ножами вдарило!
— Дивись мені прямий погляд моє око. Твоє місце слабе — хміль. Ти п’єш хміль — вся сила твоя — порох… Ти — жебрак, ти раб — хміль! Ми п’ємо хміль — солодко, смачно, хміль не бере. Ніколи. Поки ти берегти пам’ять мене — ніколи не втрачати голова від хміль.
Варяг простягнув рога малому. Той обома руками взяв важкий ріг і надпив солодке вино. Варяг кивнув головою. Малий віддав ріг Варягові. Той засмоктав, може, піврога. Дав малому. Той ковтнув. Віддав ріг старому чародію — і так вони випили турячий ріг.
І справді, Варяг заговорив від хмелю Півника на все життя. Це був найбільший подарунок Варяга. І найкращий, найдорогоцінніший подарунок Півнику за все його життя. Варяг не говорив йому, що про цю ворожбу не слід розповідати. Але Півник ніколи і нікому про це і не говорив. І що було найдивніше в цьому чародійстві, так це те, що з часом Півник не тільки ніколи не втрачав голови від хмелю, а й перестав відчувати смак до нього. І це була його найбільша таємниця.
Що ще подарував Варяг? Славний ніж-пукко. Він у нього й досі. Зточився тільки на половину. Навчив в’язати вузли. Ті вузли знадобилися, коли будував фортеці. Та хіба тільки?…
І ще що сталося дивне, коли водився з Варягом? Дуже дивне діло сталося — після помсти людоловам він більше ніколи нікому не мстився. Хоча часом було б і треба. Але він не те, що не міг помститись — міг, але в нього зникло бажання помсти. Люди не вірили. Вбачали в цьому сатанинську підступність і злобу. Хоча він нікому з кривдників нічого не вчинив. Так багато хто думав. Але то нехай все лишиться на їхній совісті.
Ага, ще був подарунок від Варяга. Казкової краси подарунок. Але він не приніс радості, поки його Півник не позбувся.
На зворотнім шляху вони зупинилися в Тмуторокані. Там вже було прохолодно. Та однак незрівнянно тепліше, ніж у цей час у Києві. То й зібрали коло і радили раду, щоб погуляти добре в теплому краї перед київською зимою. Розумно порадились — кожен день на березі гуляє третина залоги.
Дядько Півень свій жереб віддав Варягові. І ще один воїн не пішов, бо в нього нога нагноїлася. Не хотів перед хазарами та косогами шкутильгати, то й відав свій жереб Варягові. Ну Варяг і загуляв на три дні. Десь і монети з’явилися! Та цілий капшук. Всі були впевнені, що то Варяг начаклував. А Півник знав — Варяг пішов до юдея-міняли і довгий срібний шворень обміняв на срібні монети. А звідкіль знав? Бо Варяг взяв із собою Півника, щоб він побачив небачене — славного звіздаря і мінялу юдея Шамая.
Варяг дав дрібненькі, мов лусочки, монети Півнику і відпустив його погуляти по торжищу. А сам пішов до ромейського кварталу — до розпусних дівиць на веселий блуд. І все приказував, потрясаючи калитою: "А чого бідний, бо прутень мідний". І всі слова без похибки вимовляв.
Півник накупив собі всяких лакіток. Ласував, сидячи під парканом і споглядав ромейських скоморохів.
Тут з’явився Тарон. Без мавпи. Радісно привітав малого. Півник знітився — горіхи привіз, а не пішов до Спіро, щоб взнати про Тарона. Але Тарон не сердився. А коли Півник сказав, що зараз збігає на дракар і принесе горіхи і смоковниці сушені, Тарон сказав, що в нього зуби болять. Зараз йому боляче горіхи їсти. Краще він пригостить Півника в заїзді у Спіро. Прийшли до Спіро, поласували медовими коржиками.
Тільки під стиглими виноградними лозами павичі не гуляли. Тарон сказав, що птах на кораблі у клітці в капітана. І мавпочка Сірун там. Тарон дав на час капітанові потішитись дорогими тваринами. Півник попросився на корабель. Тарон погодився. Тільки сказав, щоб хлопчина йшов на берег і чекав його — йому треба нагально залагодити одну оборудку. Це швидко.
Вийшло не дуже швидко — Тарон з’явився під вечір. Поки вони припливли на драмон, що далеченько кинув кітвиці, зовсім посутеніло. Спустились углиб корабля в невеличку каюту. Там на ланцюгу дійсно шаленіла Сірун, а в плетеній з ліщини клітці дрімав павич. Горів олійний світильник.
Тарон вийшов на хвилю. І коли малий зазирав у клітку до павича, голосно заверещала мавпочка. Півник не озирнувся, а повернув голову до неї. Тут його і прихопили. Їх було двоє. Закрили очі, вивернули руки і в рота запхали повстяний чіп. Пов’язали і руки, і ноги, зав’язали очі і кудись віднесли. Кинули серед якихось кулів, які страшенно смерділи овчиною і баранячим лоєм. Десь вгорі над ним, по дерев’яній стелі тупотіли люди, чулась чужа дзвінка мова. А зовсім поруч, за стіною, хлюпали хвилі. Малому здавалось, що корабель похитується, ніби пливе. Та на Півникове щастя, корабель нікуди не поплив.
Під ранок Варяг зміг на якийсь час відірватися від смуглявих портових красунь і довідатись від слуги, що хлопчик, з яким він ходив до міняли Шамая, бігав до Спіро з Тароном. А потім його бачили на березі в човні з Тароном.
Варяг довго пив розсіл з якихось ромейських овочів, поливав голову крижаною водою. І не чекаючи, поки засурмлять схід сонця і відчинять браму для торговців, заплатив хабара стражникам і вони його випустили.
Варяг тихо, але рішуче збудив усіх. Не минуло часу й на один перегін конем, як з боку моря на дромон видерлася вся залога в повнім обладунку. Охоронці дромона, а серед них було шестеро варягів, не збиралися чинити опір. Розбудили капітана. Спочатку той погрожував за розбій смертю і осліпленням. Тоді Варяг прихопив його і повів до борту, щоб він побачив дракар.
— Ми всіх вас звалимо, як волів. А монети заберемо. Крам підпалимо. Он дивись — глеки з сіркою в наших руках. І втечемо в одну мить — хто дожене наш дракар?
Капітан подивився на Варяга, вагаючись. Але підійшов один із залоги дромона:
— Пане капітане, це учень Зоряного Одді, Білий Керманич. Краще віддай чуже і доклади своє, бо ми не допливемо до Трапезунта…
Ці слова справили враження на капітана більше, ніж всі шоломи, кольчуги і мечі варягів. Він віддав Тарона і поборканого Півника, заплатив відступного десять гривень сріблом. Всі ствердили, що хлопчик — це небіж княжого посланця.
Варяг хотів забрати мавпу і павича. Але капітан довів при свідках, що мавпу і павича він давав Тарону, щоб той похизувався перед своїми клієнтами. Тоді Варяг простяг руку в клітку і вирвав три пір’їни з хвоста павича і подав хлопцеві. Капітан обурився і почав лаятись. Тоді Варяг взяв за горло Тарона: