А дядькові Півневі дісталась варягова ціль.
Дядько Півень нап’яв свого великого товстенного лука. Був він весь ретельно обвитий тонкою шовковистою смужкою берести, щоб волога не послабляла дерева. Лук у дядька був такий великий, ніби його зробили не для стрільця, а щоб на самостріл насторожувати проти лісового звіра.
Лук найбільший, а зросту Півень серед стрільців найменшого.
Наклав Півень на тятиву кленову легку стрілу з каленим тонким наконечником. Як напинав тятиву, було чути, як тріскотить, рипить дерев’яна кибить луку.
У натовпі голосно засміялись.
Та Півень лише закусив нижню губу рівними білими зубами. Але… Але ікла в нього виходили за межі інших зубів. І це зразу кидалося в очі людям. Один чи двоє глядачів помітили дядькові ікла і з острахом замовкли.
Дядько видихнув, завмер і зразу ж пустив тятиву. Удар стріли був такої сили, що вона пройшла крізь дошку і виткнулась вістрям на звороті майже на два пальці.
Сіверянин легко нап’яв лука, відпустив тятиву і легко, без шуму стріла вп’ялася в око цілі.
Другу стрілу дядько Півень довго не пускав. Все не міг вирівняти дихання. Друга стріла вдарила збоку в наконечник першої. І перша дрібно-дрібно затремтіла опереним древком.
Натовп захоплено заревів, заплескав у долоні. Сіверянин і другий стрілець одночасно відпустили тятиви. У сіверянина стріла вп’ялася в те саме око, у другого — в інше око "личини".
Настав час третьої стріли.
Сіверянин легко нап’яв лука, і його стріла впала в купу до перших двох.
Третій стрілець ледь схибив — стріла відійшла набік трохи.
Дядько набрав повні легені повітря, натяг тятиву, видихнув спокійно і зразу ж випустив стрілу, не давши остаточно вирівнятись диханню. Калена стріла дзвінко вп’ялася в кінець мальованого носа.
Натовп розчаровано загув, почулося голосне кепкування. Хоча за хвилю перед тим йому кричали слава, ляскали в долоні.
Хтось крикнув, що в нього не лук, а самостріл, що йому нема чого змагатись, хай би краще овес від кабанів стеріг.
Але дядькові стріли, а це всі бачили, найсильніше били по цілі. Всі три стріли пройшли крізь дошку вістрям.
Більше охочих лучників не було. І сурмач задудів кінець стрільби. І показав свій довгий бич з позначками-карбами. І отроки, що міряли відстані між стрілами і карбували на своїх бичах, показали свої рези.
І все сходилось. Ніяких суперечок не було. Найкращим лучником виявився тіверець. Потім сіверянин. Потім варяг. А дядько Півень був четвертим.
Староста привітав стрільців і пересипав у шапку все, що поставив кожний із стрільців під заставу. Хто резану, хто ногату, хто намистину, хто перстень, хто сережку, хто навіть литу пряжку.
Переможець одержував всю заставу.
Тіверець подякував старості і закликав лучників до заїзду випити доброго грецького вина.
Стрільці прокричали йому славу і понесли до заїзду на руках.
Вже над головами своїх носіїв тіверець закликав дядька в заїзд. Але дядько Півень мовчки показав: "ні!" і лишився змагатись у боротьбі.
БОРОТЬБА
У боротьбі дядько подолав лише чотирьох городян, що були трохи важчі за нього. Він їх усіх кинув на землю.
Але коли проти нього став варяг, нічого дядько Півень не міг удіяти. Варяг схопив дядька за пояс і легко перекинув через стегно. Дядько сильно вдарився лицем об землю. Кров зачуріла в нього з носа і з губи. Він не міг ніяк спинити кров, йому довелося спуститись вниз через Подільську Браму до джерела-водограю і там змивати крижаною водою розтовченого носа.
Він повернувся на торжище тоді, коли молодий купчина притис варяга спиною до землі. І всіх інших поклав чорновидий киянин. За свою перемогу він не взяв ані шеляга. А ще й пригостив братію барилом меду.
Півня цей молодий купчина запримітив зразу і сам підніс йому чашу меду.
— Це в тебе кобил звели таті? — спитав ласкаво.
— У мого боярина, — насупився дядько Півень.
— Що — ти робичич?
— Ні, боржник. На коня позичив повідного. А кінь здох.
— І то все?!! — здивувався купець. — Слухай! Плачу за тебе борг! А ти йди до мене служити охоронцем. Кінь, кожух і кулеша мої. І ще плата — дюжина різан. Різана в місяць! Зрозумів?
— Зрозумів, мій господине. Дякую за ласку, та мені треба боярину тих кобил по-вер-ну-ти. У мене ряд складений з боярином.
— Як знаєш! Я завжди тебе візьму до себе. Приходь, коли схочеш!
НАВКУЛАЧНІ БІЙЦІ
Між боротьбою та навкулачними боями була перерва, бо радились між собою староста, його помічники та мечник Верхнього Міста, чи зводити тільки за вагою та зростом, чи як завжди — хто кого побажає, той і викликає.
Поки йшла рада, дядько Півень протиснувся через натовп до малого.
Печенізький румак зразу звів вгору свою лебедину шию і нашорошив вуха. Його опуклі карі очі дивились уважно і напружено.
Хлопчикові аж тепло стало всередині — от яку здобич взяв дядько на Росі.
Дядько огладив коня, пригостив білим пшеничним коржем.
— Зараз ось почнуть навкулачні бої, і я почну перший.
— Ти стомився. Тебе он як вдарив варяг об землю. Ти пропадеш!
— Нічого! Я помолився Богородиці. Вона мене не видасть. Битимусь!
— А як же застава? Що поставиш супроти?
— Ой боже! Що ж мені ставити? — Півень в розпачі схопився за голову. — О! Я поставлю лук і стріли печеніга.
— А хіба речі ставлять? Я все бачу, що ставлять гроші або прикраси…
Дядько послав малого до істобки по лук і стріли. Хлопчик скочив на землю і щосили потяг румака за вузду.
— Не поспішай! Я ще раз піду до храму і помолюсь…
За брамою Володимирового міста Півник видряпавсь у сідло і погнав скакуна до Золотих Воріт. А там стражники не перепиняли його, бо вже запізнали його і пам’ятали.
Ось він в істобці.
Схопив сагайдак, лук та помчав, не міг утерпіти, до Бабиного Торжка.
Але як повернувся з конем на своє місце під паркан, то навкулачні бійці, добрі молодці, вже гамселили один одного, що було сили.
А що далі на таці срібла ставало все більше.
Коли з храму прийшов дядько, застава вже була в три монети від голови.
Півень вихопив у хлопчика зброю і кинувся до рядів, де сиділи лихварі та міняли.
По його роз’юшеному і збудженому вигляді вони без напруги зрозуміли, що йому конче потрібні гроші. І не давали за добру зброю більше трьох монет. А зброя була найкращої саркельської роботи. Та дядько і цим трьом потертим кружальцям металу був страшенно радий.