Коли з меншої групи човнів, що зібралися край озера неподалік від острівця, побачили головну флотилію, люди на них заходилися перегукуватись такими одностайними криками, з таким протяглим, нестямним наростанням і спадом голосу, що не тільки перелякані олені.з усіх виярків на багато миль довкола кинулися тікати в гори, а навіть свійська худоба, звикла до людських голосів, була охоплена тією самою глибокою панікою і, як і її дикі родичі, подалася з пасовищ у болота та в хащі.
На ці звуки з монастиря, з-під його низького порталу, почали виходити 'один по одному ченці, жителі цього маленького острівця, з розп'яттям, корогвами, в усій церковній пишноті, на яку тільки були спроможні. Водночас ударили всі три дзвони святої обителі, і похоронне бемкання докотилося до вже змовклих людей на воді, злившись із урочистим католицьким гімном,— його співали ченці, що рушили процесією. Обряди, зміняли один одного, поки родичі покійного виносили тіло на берег і, поклавши його на насип, який з давніх-давен служив такій меті, творили дсруг померлого дізіл К Коли тіло знову підняли, щоб нести в церкву, з юрби довкола злетів новий багатоголосий крик, і в глухі вигуки воїнів та лункий лемент жінок уплелися надсадні зойки старих та заливчастий плач дітей. А тоді знову — і востаннє —
1 Дуже давній обряд, який полягає в тому, що люди тричі обходять довкола тіла померлої чи живої людини, благаючи їй божої ласки (прим. авт.).
прокричали коронах, тіло понесли в глибину храму, й за ним пішли тільки найближчі родичі вождя та найвизначніші ватажки клану. Останнє скорботне голосіння, стократ посилене луною, знялося так жахливо гучно, що Главер мимоволі підніс долоні до вух, щоб не чути чи бодай приглушити цей пронизливий звук. Старий чоловік усе ще стояв, затиснувши руками вуха, коли коршаки, сови та інші птахи, сполохані в гніздах несамовитими криками, вже майже заспокоїлись. Та раптом, ледве-но Главер опустив руки, чийсь голос зовсім поруч промовив:
— Як ви гадаєте, Саймоне Главер, чи це достойний гімн покаяння і хвали Всевишньому, щоб під його звуки постати перед своїм творцем жалюгідній, пропащій людині, вигнаній із тлінної плоті?
Главер обернувся, і в білобородому старцеві, що стояв поруч, одразу впізнав по ясни£, лагідних очах і доброзичливій усмішці отця Клімента, ченця-картезіанця, хоч замість чернечої сутани на ньому був тепер грубий ворсистий плащ і шапочка горянина.
Читіач, певно, пригадує, що Главер ставився до цього чоловіка водночас і шанобливо, і з неприязню: як людина розважлива, рукавичник не міг відмовити ченцеві в шанобі, а його неприязнь була викликана тим, що єретичні проповіді отця Клімента стали причиною лиха і для Катаріни, і для нього, Саймона. Тим-то на привітання ченця Главер не відповів щиросердо й радо, як годилося б, а коли отець Клімент знову його спитав, що він думає про всі ці дикі похоронні обряди, рукавичник пробурмотів:
— Не знаю, добрий отче. Принаймні ці люди виконують свій обов'язок перед померлим вождем згідно зі звичаями предків. Як уміють, виражають вони жаль за своїм товаришем і моляться за нього перед небесами. А те, що робиться від щирого серця, господь приймає, на вдою думку, прихильно. Якби це було не так, то небо, гадаю, вже давно б їх просвітило і навчило б чинити по-іншому.
— Ти помиляєшся,— відповів чернець.— Господь, правда, послав світло нам усім, хоч і не кожному вділив його однаково. Проте люди вмисне заплющують очі й віддають перевагу пітьмі. Цей темний народ примішує до ритуалу римсько-католицької церкви давні поганські обряди своїх предків і так до мерзот розбещеної багатством та владою церкви додає ще й жорстокість та криваві звичаї диких язичників.
— Отче,— гостро кинув Саймон,— мені здається, ваша присутність потрібна зараз у каплиці,— там ви принаймні допоможете своїм братам правити службу. Це буде краще, ніж підривати й розхитувати віру такого, як я, смиренного, хоч і неосвіченого, християнина.
— А чому ти кажеш, добрий мій брате, що я розхитую основи твоєї віри? — відказав Клімент.— Я служу небові, і якщо потрібна буде моя кров, щоб укріпити чоловіка в його святій вірі, то я, не вагаючись, віддам її задля цієї мети до решти.
— Ви говорите щиро, отче, цього заперечити не можна,— промовив Главер.— Та коли судити про вчення з його плодів, то небо, мабуть, покарало мене рукою церкви за те, що я до цього вчення прислухався. Поки я до вас не ходив, ніщо не бентежило мого духівника, якби я навіть був признався йому, нібито розповів приятелям за кухлем пива яку-небудь сороміцьку баєчку, хай навіть про ченця чи черницю. Коли я, бувало, й ляпну язиком про те, що отець Губерт більше встигає на ловах за зайцями, ніж за людськими душами, то покаюся в цьому на сповіді у вікарія Вайнсофа *, а він посміється і на спокуту гріха скаже мені дещицю заплатити церкві... Чи коли, бувало, пробалакаюся, що вікарій Вайнссф частіше заглядає до чарди, ніж до свого молитовника, то висповідаюсь про це отцеві Губерту, і нова пара рукавиць для соколиного полювання все залагодить. Отак я, моє сумління і наша матір церква завжди йсили собі в злагоді, дружбі і взаємній вигоді. Та відколи я почав слухати вас, отче Клімент, ця щаслива спілка розпалась, і тепер я тільки й чую, як мені погрожують чистилищем на тому світі й вогнищем на цьому. Отож або я тепер мушу всіляко вас уникати, отче Клімент, або ви заводьте балачки тільки з тими, хто може збагнути ваше вчення. У мене не стане духу зробитися мучеником. Я зроду не міг зважитися навіть зняти голими пальцями нагар зі свічки. І я, сказати правду, маю намір повернутися до Перта, вимолити у святого суду прощення, віднести свою в'язанку хмизу до підніжжя шибениці на знак каяття і знов купити собі ім'я доброго католика, хай навіть коштом усього земного багатства, що в-мене зосталось,
— Ти гніваєшся, мій любий брате,— промовив Клімент.— Тобі дечим пригрозили на цьому марному світі — невеличкою земною втратою, і ти вже каєшся за свої добрі думки, що їх колись мав.
— Легко вам так казати, отче Клімент, бо ви, певно, вже давно зреклися земних багатств та благ і наготувалися, коли настане година, скласти свое^життя за вчення, в яке повірили і яке проповідуєте. Ви ладні натягти на себе просмолену сорочку й просякнутий сіркою ковпак так само спокійно, як люди лягають спати, і такий обряд, здається мені, був би вам не дуже й прикрий. Але я все ще ношу те, що мені зручніше. Багатство моє —поки що зі мною, і воно, хвалити бога, дає мені змогу жити досить пристойно... Ме-