По цих словах Бушаллох вирушив зі своїми дітьми — трьома синами та двома дочками — в дорогу. Синам належало веслувати в човні, на якому старший пастух мав приєднатися До решти людей, котрі проводжали свого вождя в останню путь, а дочкам — уплести свої голоси в похоронний плач, що його жінки співали, чи скоріше викрикували в такі дні загальної скорботи.
Саймон Главер зостався сам. Він пішов до стайні наглянути за своїм конем і побачив, що господарі не пошкодували градда-ну — хліба з підсмаженого ячменю. Від такої уваги рукавичник розчулився до глибини душі, бо знав, що в родині пастуха цих ласощів і так лишилося обмаль,— навряд чи й вистачить до нового врожаю. М'ясом ці люди були забезпечені, а озеро давало їм удосталь риби на всі пости, що їх горяни, втім, дотримувались не дуже й суворо. А от —хліб у Гірській Країні — делікатес вельми рідкісний. На болотах росла м'яка й соковита трава, і хоч сіно
1 Коронах — похоронна музика (слів) у шотландських горян.
2 Бен-Лоерс — вершина південного Грампіанського хребта в Шотландії, поблизу Лох-Тею, заввишки 1214 м.
з неї виходило й поганеньке, однак шотландські коні, як і ті, кого вони на собі возили, були звиклі до грубої їжі. Для Рукавиці (так Главер назвав свого верхового коня) господарі не пошкодували й підстилки,— вся земля в стайні була щедро потрушена сухою папороттю. І взагалі, кінь був так доглянутий, як тільки можна сподіватися від гостинних горян.
Коли Главер переконався, що його безмовному супутникові нічого не бракує, він згадав про пораду Ніела і, поринувши в гіркі свої думи, спроквола рушив на Том-ан-Лонах, тобто "Пагорб тисових дерев". За півгодини старий рукавичник дістався на його вершину, і перед ним розкинулася велична картина широкого плеса озера. Кілька здоровенних вікових тисів, тут і там розкиданих на схилах, і досі виправдовували назву цього мальовничого зеленого пагорба. Але в ту войовничу добу куди більше цих дерев стали жертвою безнастанної потреби в луках. Ця зброя була серед горян дуже поширена, хоч і самі луки, і стріли вони обробляли зовсім не так ДОСКОНАЛО, ЯК лучники старої Англії. Стріли в горян були не такі гострі, луки — не такі гарні, та й стріляли вони не так вправно. Окремі тиси, знівечені й похмурі, нагадували старих воїнів розбитого війська, які, вже не додержуючи лав, позаймали вигідні позиції й твердо поклали стояти до останку.
За цим пагорбом здіймався ще один, вищий, місцями порослий і^рлодим лісом, а місцями встелений зеленню пасовищ, і на них. блукала худоба, вишукуючи ранньої весни убогу пашу біля витоків гірських струмків та на заболочених лугах, де трохи раніше починає проростати свіжа трава.
Протилежний, тобто північний, берег озера був багато гористіший, ніж той, на якому стояв Главер. Ліси й зарості кущів там збігали схилами й пірнали у глибокі звивисті балки. Вище, там, де кінчався родючий грунт, бовваніли похмурою сірою пусткою, як завжди о цій ранній порі, голі й темні гори.
Гори височіли одні гострим шпилем, інші — широким гребенем; одні здіймалися скелястим стрімчаком, інші мали м'якіші обриси. А над цим кланом велетів панували, здавалося, їхні природжені вожді: похмурий Бен-Лоерс та ще вище від нього громаддя Бен-Мора, чиї гострі вершини майже до середини літа, а коли й цілий рік, сяяли сніговими шоломами. Проте на межі цієї дикої й лісистої місцевості, там, де гори спускались до озера, багато чого навіть тепер, напровесні, виказувало присутність людини. Найбільше поселень виднілося на північному березі озера. Наполовину сховані в невеличких видолинках, звідки переповнені струмки несли свої води в Лох-Тей, ці житла, як і багато чого іншого на землі, здалеку вабили око, та коли ви підходили ближче, виявлялися вкрай непринадними,— вражала відсутність най-необхідніших вигод, які є навіть в індіанському вігвамі. Тут жили люди, які зроду-віку не обробляли землю й навіть не мріяли про ті втіхи, що їх нам дають усілякі ремесла. Вся домашня робрта лежала тут на жінках, хоч загалом з ними обходилися лагідно, навіть з вишуканою шанобою. А чоловіки не мали іншого клопоту, як доглядати за. чередами худоби,— цього єдиного багатства родини,— і тільки зрідка ставали за неоковирну соху, а частіше брали в руки заступ і працювали ліниво, неохоче — таку роботу вони вважали для своєї гідності принизливою. В коротких перервах між війнами чоловіки весь час бували на полюванні, ловили рибу та ще розважалися розбоєм: безсоромно грабували в околицях. Зате під час війни,— загальної чи міжусобної, на просторах широких чи вужчих,— вони люто й запекло билися. Оце й було справжнім змістом їхнього життя і здавалося їм єдиною справою, гідною чоловіка.
Вид на озеро був чудовий. Величному плесу, що переходило з мальовничу річку, особливої привабливості надавав один із тих острівців, які ми часто бачимо так вдало розташованими на шотландських озерах. Руїни на тому острівцеві,— тепер вони заросли зеленню і майже втратили свої обриси,— бовваніли в ту пору, про яку тут іде мова, вежами та бельведерами невеликого монастиря, де лежали останки Сібілли, дочки Генріха Першого Англійського і дружини Александра Першого Шотландського. Це святе місце клан Кугілів визнав гідним того, щоб у ньому поховати свого ватага,— принаймні на той час, поки мине безпосередня небезпека і прах можна буде перевезти до одного великого монастиря на півночі, де вождь мав спочивати вічним сном разом зі своїми предками.
Багато човнів відпливало від берега по цей і по той бік озера, декотрі — під чорними корогвами, інші з волинщиками, які час від часу видобували зі своїх інструментів пронизливі, тягучі й жалісні звуки; і Главер виснував, що похорон ось-ось почнеться. Але ці сумовиті звуки, означали всього лиш те, що музики пробують свої волинки,— невдовзі по тому мало знятися загальне голосіння.
Ледве чутне відлуння докотилося з озера чи, як здалося, навіть із далеких і глухих виярків, звідки в Лох-Тей упадають річки Дохарт і Лохі. У дикому й неприступному місці, там, де в пізніші часи Кембли заснували свою твердиню — фортецю Фінлей-рір* пустився духу— грізний повелитель клану Кугілів, і, щоб надати похорону більшої врочистості, його тіло вирішено було перевезти озером на острів, обраний тимчасовим місцем його спочинку. Похоронна флотилія на чолі з баркою вождя, над якою розвівався величезний чорний браттах, пропливла уже понад дві третини свого шляху, перше ніж її стало видно з пагорба, де Саймон Главер стежив за проводами. Тієї миті, коли вдалині пролунав коронах плакальників з вождевої барки, всі інші голосіння відразу вмовкли,— так ворон, бува, враз перестає каркати, а коршак свистіти, тільки-но заклекоче орел. Човни, що досі безладно, немов табун качок, снували туди-сюди по озеру, тепер вишикувалися один побіля одного, зайнявши кожен відведене йому місце, й утгіЬрили прохід для похоронної флотилії. Тим часом пронизливий спів бойових волинок ставав усе гучнішим і гучнішим, а крики на численних човнах, що пливли слідом за баркою під чорним браттахом вождя, долітали, зливаючись у дикий хор, аж до Том-ан-Лонаху, звідки Главер спостерігав це видовище. На передній барці стояв на кормі поміст, і там лежало загорнуте в біле полотно, але з Бепокритим обличчям, тіло померлого вождя. Його син та близькі родичі тулилися тедес на барці, а позаду пливла сила-силенна всіляких човнів та човників, що їх удалося зібрати на самому Лох-Тею, а також притягти волоком по суходолу з Лох-Ерна та інших озер,— декотрі навіть досить вутлі й ненадійні. Були тут і курраги, сплетені з лози та обтягнені воловими шкурами,— щось схоже на човни стародавніх бриттів. Чимало людей прибуло на плотах, зв'язаних для цієї нагоди з чого попало і як попало,— ніби вмисне для того, щоб дехто з клану ще до кінця похорону вирушив до царства духів прислуговувати там вождеві.