— Він мені не рівня,— буркнув убивця,— і не гідний підняти мою рукавицю. Я належу до двору принца Шотландського як слуга його стайничого. А цей чоловік — нікчемний ремісник. Тут його урвав принц:
— Ти належиш до мого двору, мерзотнику?! То я негайно звільняю тебе зі служби! Бери його, Сміте, в свої руки і бий так, як ніколи не бив по ковадлу!.. Він убивця і боягуз. Мені гидко навіть на нього дивитись! І якби мій батько-король послухався моєї ради, то дав би обом супротивникам по добрій шотландській сокирі, і не встиг би день постаріти й на півгодини, як ми вже побачили б, хто з них кращий вояка!
Пропозицію з готовністю прийняли заступники обох сторін — граф Крофорд і сер Патрік Чартеріс. Рицарі тут-таки домовилися, що бійці, оскільки вони не дворяни, битимуться сокирами, у шкіряних колетах і в залізних шоломах, і на поєдинок виступлять одразу ж, як тільки перевдягнуться.
Місцем двобою призначили Кушнірський двір — сусіднє пустирище, що ним володів ремісницький цех, від якого воно й дістало свою назву і який хутко розчистив арену футів тридцять завдовжки і двадцять п'ять завширіїїкй. Туди відразу ж посунули юрбою і вельможі, й священики, й простолюд,— усі, крім старого короля. Роберт не любив таких кривавих видовищ і пі-щовг др-^своїх ^покоїв, доручивши провести бій "графові Ерролу, верховному '"кон^тебТіяві, до чиїх обов'язків така справа стояла найближче. Герцог Олбані стежив за готуваннями примруженим, сторожким поглядом. А його небіж дивився на все недбало, неуважно, що, зрештою, відповідало його натурі.
Коли супротивники вийшли на арену, всім упало в око, як вони різняться між собою. Зброяр ступав мужньо й упевнено в собі, очі в нього яскраво блищали, і в них уже ніби світилася радість перемоги, в яку він твердо вірив. Бонтрон, навпаки, був похмурий, насуплений, помітно занепалий духом і скидався на гидотного птаха, якого витягли на сонце з темного гнізда. Згідно зі звичаєм бійці по черзі склали присягу,— кожен у своїй правоті,— і Генрі Гоу вимовляв слова зі спокійною й мужньою впевненістю, а Бонтрон — з тупою впертістю, що спонукала герцога Ротсейського сказати верховному констеблеві:
— Чи бачив ти коли-небудь, любий Ерроле, таку суміш люті, жорстокості і, я б сказав, страху, як на виду в цього чоловіка?
— Так, вигляд у нього непривабливий,— відповів граф.— Але чолов'яга він, бачу, міцний.
— Поб'юся з тобою об заклад на барило вина, любий мілорде, що він зазнає поразки. 1 енрі-зброяр від нього не слабкіший, зате куди спритніший. Ти подивись, як хоробро він тримається! А в тому другому щось навіть викликає відразу. Зводь уже їх скоріше, любий констеблю, бо мені гидко на нього дивитися.
Верховний констебль звернувся до вдови, що сиділа в кріслі край арени,— в жалобному вбранні/ не відпускаючи від себе обох дітей:
— Жінко, чи згодна ти, щоб Генрі Сміт виступив на двобій твоїм захисником у цій суперечці?
— Так... згодна, від щирого серця згодна! — відповіла Магдалена Праудф'ют.— І нехай благословлять його бог та святий Іоанн і пошлють йому снагу й удачу, бо битиметься він за сиріт, що втратили батька!
— Тоді я оголошую початок бою! — гучно промовив констебль.— Ніхто не сміє під страхом смертної кари перервати цей поєдинок словом, викриком чи поглядом.,. Сурми, сурміть! Бійці, сходьтеся!
Заграли сурми, Тенрі з Бонтроном рушили твердо й розмірено з двох кінців арени назустріч, уважно придивляючись один до одного,— обидва добре вміли вже по очах супротивника здогадатися, з якого' боку слід чекати удару. Зійшовшись, вони стали один проти одного й по черзі кілька разів замахнулися сокирою, так наче кожен хотів упевнитись, наскільки спритний і пильний супротивник. Нарешті Бонтрон — чи то йому набридло махати сокирою, чи то він злякався, що в цьому змаганні його незграбна сила може поступитися перед вправністю Сміта,— підніс сокиру й, цілячись нею згори у зброяреву голову, додав до ваги зброї всю міць своєї могутньої руки. Одначе Сміт відскочив і уник удару, надто сильного, щоб його можна було відбити хай навіть із найвигіднішої позиції. І не встиг Бонтрон приготуватися до захисту, як Генрі так гахнув його збоку по залізному шоломі, що вбивця вмить розпростерся на землі.
— Скажи правду або умри! — вигукнув переможець, наступивши ногою на тіло поваленого й приставивши до його горлянки гострий шпичак на кінні топорища.
— Я скажу правду,— прохрипів мерзотник, дивлячись божевільним поглядом у небо.— Дай мені встати.
— Не дам, поки не здасися,— промовив Генрі.
— Здаюся,— буркнув Бонтрон.
І зброяр гучно оголосив, що побив свого супротивника.
Після цього на арену вийшли Ротсей, Олбані, верховний констебль, а також пріор домініканського монастиря і, звертаючись до Бонтрона, запитали, чи визнає він себе переможеним.
— Визнаю,— відповів харциз.
— І винним у вбивстві Олівера Праудф'юта?
— Так... Але я думав, що то хтось інший!
— Кого ж ти хотів убити? — спитав пріор.— Признайся, сину мій, і заслужи прощення свого гріха на тому світі, бо на цьому тобі вже нема чого робити.
ЯТІ
— Я подумав — то оцей чоловік,— відповів переможений боєць,— який щойно переміг мене й тепер наступає мені ногою на груди.
— Нехай будуть благословенні наші святі! — промовив пріор.— Тепер кожен, хто мав сумнів у святій випробі, прозріє і збагне свою помилку. Бачите, він сам попав у пастку, яку наготував для безвинного!
— А я, здається, досі ніколи й не бачив цього чоловіка,— сказав Сміт.— І не вчинив кривди ні йому, ні його рідним. Ве-лебний отче, спитайте його, коли ваша ласка, чого це він надумав так підступно мене збити.
— Запитання слушне,— відказав пріор.— Пролий світло серед пітьми, сину мій, хай навіть разом з істиною воно освітить твою ганьбу. Чому ти хотів убити цього зброяра? Він же каже, ніби тебе нічим не скривдив?
— Він скривдив того, кому я служу,— відповів Бонтрон,— і я пішов виконувати його наказ.
— Чий наказ? — яапитав пріор.
Бонтрон хвилю помовчав, потім пробурмотів:
— Він надто могутній, щоб я міг назвати його ім'я.
— Послухай, сину мій,— промовив церковник,— мине небагато часу, і для тебе й могутнє, й мізерне на цьому світі стане пустим звуком. Уж& готують повіз, щоб везти тебе до місця страти. А тому, сину мій, ще раз тебе закликаю: подбай про спасіння душі своєї і на славу неба скажи нам правду. Чи це не твій господар, сер Джон Раморні, намовив.тебе на. такий мерзенний вчинок?